Украдене щастя (збірник). Іван Франко
коло трупа впав я, мов убитий.
«Цілуй! Цілуй!» – Не встиг я донести
Поблідлих уст до трупа, аж у нього
З очей і уст пустилась кров плисти.
«Убійця!» – крикнув піп край боку мого.
«Убійця!» – крикнув той, що річ держав.
«Убійця!» – люд увесь ревнув до того.
«З ним суд у нас короткий, – проказав
Помалу речник, – з трупом враз в могилу,
Та так: на вбійці вбитий щоб лежав».
«В могилу з ним! Беріть його на силу! —
Реве народ. – Валіть його, кладіть
Труну на нього! Сипте глини, ілу!»
Я був живий. Ще темний небозвід
До мене моргав зорями-очима,
Земля ще пахла й яблуневий цвіт.
Та я був труп. Надія вже не блима
В душі, завмерла воля до життя…
Кінець іде, ніщо його не стрима!
Простір, і час, і всякі почуття
Загасли. Темне щось лягло на мене…
Гуркоче глина… стихло… небуття
Мене пожерло озеро студене[131].
Другого дня знайшли мене на гробі
Приятелі. Я сильно простудивсь,
Бо лиш нічну сорочку мав на собі.
Пройшло три тижні, поки пробудивсь
З гарячки й цілковитої нетями
І ледве що від смерти відходивсь.
«Якими ти блукаєш манівцями?
Чого на кладовище ти заліз?
І хто в сорочці ходить вулицями?» —
Приятелі питали. Що за біс?
Я спочатку не тямив ні крихітки,
Хто, як, чого мене туди заніс?
Аж як одужав я, вернули свідки
Тієї ночі – спомини ясні,
Пізнав я, як прийшов той страх і звідки.
В ту ніч в важкій задумі при вікні
Сидів я, серце мучила тривога,
Важкі питання сунулись мені:
«Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи, мов каліка та безнога,
Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?
Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на власній ниві – стид,
Але не стид у наймах у чужого?
І чом один на рідній ниві вид:
Безладдя, зависть, і пиха пустая,
І служба ворогу, що з нас ще й кпить?»
І рій тих дум, неначе мла густая,
Наліг на душу і розради ждав,
Та не являлася розрада тая.
А з неба повний місяць заглядав
На мене й усміхався, білолиций,
Мене блискучим чаром обкидав.
«Ходи за мною, може, в снів скарбниці
Знайдеш для себе дещо, синку мій!
Ходи, скупайся в забуття криниці!
І не дивуйсь, коли знайдеш у ній
Страхіття деякі та дивогляди, —
Моя є форма, зміст усе є твій».
Хтів чи не хтів, я мусив сеї ради
Послухать – сильний був старого чар, —
І в сонне царство вплив я на огляди.
Що бачив там, се вам приношу в дар.
Не
Мене пожерло озеро студене… – алюзія з «Божественної комедії» Данте Аліґієрі (Частина І. «Пекло»). Студене (крижане) озеро – місце покарання найбільших грішників (зрадників, наклепників і братовбивць), що знаходиться на самому дні пекла (т. зв. «зона Юди» – Джудекка).