Украдене щастя (збірник). Іван Франко
Боже! чи ж конець моєї муки?
Вкраїна вмерла – дай мені спочить!
Дай ті катовані віддавна руки
Хоч у могилі без кайдан зложить!
Змажи нас з пам’яти людей, щоб внуки
Не знали, як ми мусіли скінчить.
Ти сам, Святий, забудь про нас в сій хвили,
З землею наші порівняй могили!
(Удар грому. Козак западаєся в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюєся, на сході займаєся велике рожеве зарево – сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тілько з зеленими садами, чепурними хатками, направо, далеко, вежі міста з золоченими банями, довкола могили розкішні кущі, калина, черемха в цвіті).
(той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить із-за могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його руки робляться енерґічні, голос міцніє).
Здорово проспався, бачу,
По-козацьки, сотню літ.
Ну, та виграю чи втрачу,
А погляну ще на світ,
На ту рідну Україну,
Що колись, як рай, цвіла,
Що мені над все на світі
Наймилішою була.
Хто то в ній тепер панує?
Хто то в ній тепер живе?
Як говорить, як співає,
Покоління те нове?
Боже, серце жах стискає:
Адже ж, певно, нині в ній
Вже ніхто не зна, не тямить
Нашу мову і пісні!
Десь калмики та кирґизи
Топчуть степ, де ми лягли;
Чудь, мордва, чухна та фіни
Наші села заняли.
Боже, пощо з вікового
Сну мені велів Ти встать?
Чи щоби з розбитим серцем
Я в могилу ляг назад?
(Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню – зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов з віддалення):
Ой гук, мати, гук,
Де козаки йдуть!
Та щаслива тая доріженька,
Та, де вони йдуть.
А де вони йдуть,
Там луги гудуть,
А перед себе та вражих ляшеньків
Облавою пруть.
(з виразом найвищої радости):
Боже! Наше рідне слово!
Наша пісня ще живе!
І про нас ще пам’ятає
Покоління те нове!
Ще співає про козацтво,
Про його кровавий бій!
Ах, значить, ще не в могилі
Той народ коханий мій!
(Озирається по сцені).
Ах, значить, оті цвітучі
Села, ниви і садки,
Се українські оселі,
Се України вінки!
А оті могили-гори,
Де борці старії сплять,
Уквітчали любі руки,
Знать, українських дівчат!
Ще українець збирає
Із сих нив для себе хліб,
І не топче чужениця
Нашу славу і наш гріб!
(Поступає ще далі наперед і озирає публіку).
Ах, а тут! Предивне диво!
Тайна поміж тайн страшних!
Се ж Енеєві потомки!
Та що стало нині з них?
Ті, що перед сто літами,
Як згорів наш рідний дім,
Накивать йому п’ятами
Не задумались зовсім, —
Ті