Шопоголік. Софи Кинселла
цілком із вами згодна, – зрештою вимовляю я. – Це, як на мене, не надто добрі новини. – Відчуваю, який здавлений у мене голос. Швидко сьорбаю шампанського. Хоч би зараз землетрус почався абощо!
– А ви цього очікували? – допитується Алісія. – Я знаю, що ви, журналісти, завжди на крок попереду всіх!
– Я… Ну взагалі-то я припускала, що таке може статися, – я впевнена, що говорю досить переконливо.
– А тепер ще й ті чутки, ніби «Скоттіш Прайм» і «Флаґстафф Лайф» наміряються втнути те саме! – вона зосереджено дивиться на мене. – Ви як думаєте, на них і справді чекає саме це?
– Про це… важко щось сказати, – відповідаю я і ковтаю шампанського. Які ще чутки? Господи, чому б їй просто не дати мені спокій?
А потім я припускаюся помилки – зиркаю на Люка Брендона. Він розглядає мене з дивним виразом на обличчі. Хай йому трясця! Він чудово розуміє, що я уявлення не маю, про що говорю, правда ж?
– Алісіє, – кидає він. – Там Меґґі Стівенс з’явилася. Ти можеш…
– Звичайно, – відповідає вона і, виконуючи команду, мов добре видресируваний пес, прямує до дверей.
– І ще, Алісіє, – додає Люк, і вона швидко озирається. – Я хочу достеменно з’ясувати, хто впоров ту дурницю із цифрами.
– Так, – долинає від Алісії, і вона квапиться геть.
Господи, як я його боюся. І тепер ми залишилися наодинці. Треба мені, мабуть, ушиватися звідси.
– Ну, – весело кажу я. – Час мені вже йти, щоб…
Але Люк Брендон нахиляється до мене.
– «СБГ» сьогодні вранці оголосили, що придбали «Рутланд Банк», – тихо говорить він.
І, звичайно, тепер, коли він це сказав, я пригадую, що щось таке вже чула в новинах сьогодні вранці.
– Знаю, – трохи зневажливо кидаю я. – Читала про це у «Файненшел Таймз». – І перш ніж він устигає щось додати, я йду, щоб поговорити з Еллі.
Прес-конференція от-от розпочнеться, тож ми з Еллі прямуємо на задній ряд і там сідаємо поруч. Я відкриваю блокнот, угорі сторінки пишу «Брендон Коммюнікейшенз» і починаю на берегах вимальовувати в’юнкий квітчастий візерунок. А поряд зі мною Еллі на телефоні набирає «Мобільний гороскоп».
Я ковтаю шампанського, відхиляюся на спинку стільця, наміряючись добряче розслабитися. Немає жодного сенсу щось слухати на прес-конференціях. Уся інформація завжди є в роздруківках, і згодом можна буде з’ясувати, про що тут говорили. Тож я розмірковую, чи помітить хтось, якщо я зараз почну фарбувати нігті, як раптом біля мене з’являється та лярва Алісія.
– Ребекко?
– Так? – лінькувато озиваюся я.
– Вас до телефону. Ваш редактор.
– Філіп? – недоладно перепитую я. Ніби в мене цілий загін тих редакторів, на вибір.
– Так, – вона дивиться на мене, як на недоумкувату, і показує телефон на столі біля дальньої стіни. Еллі запитально дивиться на мене, і я знизую плечима. Досі Філіп ніколи не дзвонив мені на прес-конференції.
У мені наростає хвилювання, і я, відчуваючи власну важливість, прямую до телефону. Можливо, в офісі сталося щось надзвичайне.