Шопоголік. Софи Кинселла
– Він чекає на вас.
– О, дякую, – видихаю я полегшено й ослабло спираюся на прилавок.
Я насправді почуваюся так, ніби пробігла смугу перешкод, щоб дістатися сюди. Чесне слово, шопінг можна внести до переліку кардіотренувань. У мене ніколи так не калатає серце, як тоді, коли я бачу табличку «знижка ‒ 50%».
Я відраховую десятки й двадцятки і з нетерпінням чекаю, доки вона схиляється під прилавок і витягає зелену коробку. Вона опускає її в щільну глянсову сумочку з темно-зеленими мотузяними ручками і простягає мені. Це таке чудесне відчуття, що я аж примружую очі.
Ця мить. Ця мить, коли твої пальці обхоплюють ручки лискучої, трохи неоковирної сумочки – і всі розкішні нові речі всередині тієї сумочки стають твоїми. На що це схоже? Це ніби голодувати кілька днів, а потім напхати повний рот теплого, щедро змащеного маслом тоста. Це наче прокинутись і усвідомити, що сьогодні вихідний. Це ніби миті найвищого задоволення від сексу. У такі моменти забуваєш про все інше. Це чиста, егоїстична насолода.
Я повільно виходжу з магазину, усе ще вкрита цим серпанком блаженства. У мене є шалик «Денні та Джордж». У мене є шалик «Денні та Джордж»! У мене…
– Ребекко. – У мої думки вривається чоловічий голос. Я озираюся – і всі мої нутрощі перевертаються від жаху. Це Люк Брендон.
Люк Брендон стоїть серед вулиці, просто переді мною, і розглядає мою сумочку. Я відчуваю, як мене сповнює збентеження. Як він узагалі опинився тут, на тротуарі? Хіба людей такого штибу не возять скрізь особисті шофери? І хіба на нього не чекає якась життєво важлива зустріч чи ще щось термінове?
– То як, купили? Усе гаразд? – питає він, трохи набурмосившись.
– Що?
– Подарунок для тітки.
– О, так, – кажу я і нервово ковтаю. – Так, я… Я купила.
– Це він? – Люк киває на сумку, і я відчуваю, як у мене спалахують щоки.
– Так, – вичавлюю із себе врешті-решт. – Я вирішила, що шалик їй сподобається.
– Дуже щедро з вашого боку. «Денні та Джордж». – Він зводить брови. – Ваша тітка, либонь, дуже стильна леді.
– Так, стильна, – вимовляю я і відкашлююся. – Просто страшенно творча та оригінальна.
– Я навіть не сумніваюся, – відповідає Люк і на мить замовкає. – Як її звати?
О Боже. Треба було бігти звідси, щойно я побачила його, доки ще мала змогу. А тепер я навіть ворухнутися не можу. І не можу згадати жодного жіночого імені.
– Ем… Ермінтруд, – чую я свій власний голос.
– Тітка Ермінтруд, – задумливо повторює Люк. – Що ж, перекажіть їй мої найкращі побажання.
Він киває мені й іде геть, а я дивлюся йому вслід, намагаючись утямити: здогадався він чи ні.
Три
Я заходжу до нашої квартири, Сьюз зводить очі – і перше, що вона каже:
– «Денні та Джордж»! Бекі, та не може бути!
– Може, – відповідаю я, посміхаючись на весь рот. – Я купила собі шалик.
– Покажи! – Сьюз із криком стрибає з канапи. – Покажи-покажи-покажи! – Вона підбігає і починає смикати за ручки сумочки. – Ну ж бо, хочу побачити твій новий шалик. Покажи мені!
Ось