Шопоголік. Софи Кинселла

      Отож на шляху до батьківського будинку я зупиняюся на автозаправній станції, щоб купити кілька лотерейних квитків. Номери обираю десь із півгодини. Я знаю, що часто випадає 44, а також 42. Але ж як щодо решти? Я виписую декілька рядів чисел на папірці й придивляюся до них, намагаючись уявити їх у телевізорі.

      Ні! Це просто жах якийсь! І про що я лишень думаю? Почнімо з того, що 1 узагалі ніколи не випадає. Та й 6 і 9 теж здаються недоречними.

      Це вже краще. Я позначаю цифри на квитку.

      Ось це мені вже справді подобається. Цілком схоже на переможну комбінацію. Уявляю, як Мойра Стюарт читає в новинах. «Один гравець, що мешкає, найімовірніше, на південному заході Лондона, виграв джек-пот в обсязі близько 10 мільйонів фунтів».

      На якусь мить у мене паморочиться в голові. Що мені робити з десятьма мільйонами фунтів? Із чого почати?

      Ну, по-перше, влаштую бомбову вечірку. У престижному, але крутому місці. Шампанське рікою, танці до знемоги і таксі, щоб нікому не довелося сидіти за кермом. І подарунки всім гостям, вишукана піна для ванни чи щось таке (цікаво, Келвін Кляйн випускає піну для ванни? Треба не забути подивитися наступного разу, коли буду в «Бутс»).

      Потім, звісно, куплю будинки для всієї своєї родини та друзів. Я прихиляюся до лотерейного кіоска і заплющую очі, намагаючись зосередитися. Припустимо, я купую двадцять будинків по 250000 фунтів кожен. І залишається в мене… п’ять мільйонів. Плюс тисяч п’ятдесят на вечірку. А потім запрошу всіх на відпочинок, на Барбадос чи кудись туди. Це вийде десь близько… ста тисяч фунтів, адже ми всі полетимо на найкращих місцях.

      Отже, чотири мільйони вісімсот п’ятдесят тисяч. А, так! І мені потрібно ще шість тисяч, щоб сплатити за всіма кредитами – разом із відсотками. Плюс триста для Сьюз. Уважатимемо, що це тільки сім тисяч. Тож залишається… чотири мільйони вісімсот сорок три тисячі.

      Звичайно ж, я робитиму величезні відрахування на благодійність. Напевно, засную благодійний фонд. Підтримуватиму всі ті немодні благодійні організації, про які завжди забувають, – боротьбу зі шкірними захворюваннями чи допомогу по господарству для людей похилого віку. І я надішлю купу грошей своїй колишній учительці англійської, місіс Джеймс, щоб вона могла поновити шкільну бібліотеку. Можливо, її навіть перейменують на мою честь. Бібліотека Блумвуд.

      О, і три сотні на те крутезне пальто з «Віслз», яке я просто зобов’язана купити, доки їх усі не розхапали. Тож скільки це виходить? Чотири мільйони вісімсот сорок три тисячі мінус…

      – Дозвольте, – у мої думки втручається чийсь голос, і я спантеличено підводжу погляд. Жінка позаду мене хоче взяти кулькову ручку.

      – Даруйте, – кажу я і ввічливо відходжу. Але вона збила мене з розрахунків. У мене залишалося чотири чи п’ять мільйонів?

      А потім я бачу, як жінка поглядає на мій укритий цифрами папірець, і мене пронизує страшна думка. Що, як виграє один із тих рядів чисел, які я відкинула?