Шопоголік. Софи Кинселла
більше я це заперечую, то геніальнішою мене вважають. Це як у «Пастці-22». Отож тепер вони думають, що я видатний та ще й скромний фінансист.
Утім, нащо через це перейматися? Вдавати із себе фінансового генія досить-таки весело.
– Так, останні дні видалися нелегкими, – кажу я тоном крутого спеціаліста. – Саме лише злиття «СБГ» та «Рутланд Банку» чого варте!
– Звичайно, – видихає Дженіс.
– Ой, я тут дещо згадав, – каже Мартін. – Бекі, почекай тут. Я повернуся за мить. – І не встигаю я й слова сказати, як він зникає, і я залишаюся наодинці з Дженіс. Ми ніяково мовчимо.
– То, – ляпаю я, аби лиш щось сказати, – я чула, Том обшалював кухню дубом?
Я справді не можу вигадати жодної іншої теми для розмови. Стримано всміхаюся до Дженіс, чекаючи на її відповідь. Але натомість її рот розтягується в широченну посмішку. Її обличчя аж сяє щастям – і тут раптом я усвідомлюю, що припустилася величезної помилки. Не слід було згадувати того дурнуватого «першого Томового власного будинку». Не слід було згадувати тієї дубової шалівки. Тепер Дженіс подумає, що мені самій захотілося такої. Неодмінно подумає! Вона вирішить, що тепер Том раптом припав мені до душі, тепер, коли в нього є свій власний будинок.
– Так, деревина дуба й кахляний візерунок із середземноморськими мотивами, – гордо каже вона. – Ми довго обирали між середземноморським і стилем «кантрі», і Том зрештою спинився на морській темі.
Я на мить замислююся, чи не варто сказати, що я надала б перевагу інтер’єру «кантрі», але це, мабуть, буде надто вже зверхньо.
– Непогано, – відповідаю я. – І дві спальні!
Чому я не можу просто припинити базікати про той довбаний «перший будинок»?
– Він хотів, щоб неодмінно було дві спальні, – каже Дженіс. – Адже, зрештою, всяке в житті трапляється. – Вона хитрувато всміхається до мене, і – от же дурниця! – я відчуваю, як у мене червоніють щоки. О Боже. З чого б мені червоніти? Як безглуздо! Тепер вона думає, що мені подобається Том. Уявляє нас із ним у тому будинку, як ми разом готуємо вечерю в обшальованій дубом кухні.
Треба щось сказати. Треба сказати: «Дженіс, мені не подобається Том. Він надто високий, і в нього тхне з рота». Але хіба ж таке можна говорити?
– Що ж, перекажіть йому мої найщиріші вітання, – говорю я натомість.
– Звісно, перекажу, – обіцяє вона і якусь мить мовчить. – У нього є твій лондонський номер?
А-а-а-а-а-а-а-а-а!
– Має бути, – весело всміхаюся я (хоча звідки б йому в нього взятися?). – Та й він завжди зможе мене знайти тут, якщо захоче.
Тепер Дженіс казна-що прочитає між рядками цієї нашої розмови. Уявляю собі, як вона перекаже її Томові: «Вона все допитувалася про твій будинок. І просила, щоб ти їй подзвонив!»
Життя було б значно простішим, якщо б розмови можна було відмотувати назад і стирати, як відео. Або якби можна було попросити співрозмовника не зважати на те, що ти щойно сказав, як на суді. «Будь ласка, не вносьте до протоколу всі згадки про перші будинки та обшальовані дубом кухні».
На щастя, у цю мить повертається