Темні таємниці. Андрей Кокотюха
на мене. А я по-своєму.
Ольга трохи подалася вперед, у голосі з’явилася скрадлива іронія.
– А ви ображаєтесь, Чотарю. І з жінками не вмієте спілкуватися.
– Хіба з вами треба якось по-особливому? Для мене всі статі рівні.
– Але вас дратує, що не можете загнати жінку під лавку й навіть просто давати вказівки.
– Не маю нічого такого на меті.
– Маєте.
Тепер уперед подався Чотар.
– Це вам подобається думати: усі кругом сплять і бачать, як би вимуштрувати, наказати, загнати під лавку тощо. Спокійніше ставтеся до життя, Ольго, спокійніше. Тут не Київ, навіть не Луцьк, куди потроху доходять столичні настрої. Ви приїхали туди, де зовсім інші цінності й звичаї.
– Вирішувати за інших – це, по-вашому, цінності. Суду, як кажуть, усе ясно.
За суперечкою обоє не помітили, як у ресторанчику з’явився новий відвідувач. Він зупинився при вході, покрутив головою, безпомильно визначив, хто потрібен, і перетнув зал. На нього звернули увагу, коли наблизився. Чотар спершу розвернувся всім корпусом, потім підвівся, грюкнувши стільцем, запитав:
– Степан Юрійович?
– Ні, – новий знайомий хитнув головою. – Штефан. Постійно плутають, звик уже.
То був кругленький коротун, такий собі колобок у простеньких коричневих штанях від старого костюму й блакитній бавовняній сорочці. З-під розстебнутого коміра вибивалося волосся, яким густо поросли груди, й Ольга насилу стримала гидливий вираз. Вона не любила надміру волохатих чоловіків, тож спробувала не дивитися ані туди, ані на зарослі руки. Не чекаючи запрошення, Штефан сів так, аби бачити обох, та розмову повів із Чотарем, ніби більше нікого не було.
– Тільки не морочте голову. Часу в мене мало, обід не гумовий.
– Перекусите?
– Кави.
Вадим жестом гукнув офіціантку, та записала замовлення й неквапом відійшла. Ольга отримала чергову можливість переконатися: у цих краях поспішати справді не люблять. І не одразу зрозуміла, що коротун звертається до неї:
– А я вас бачив.
– Мене? – перепитала. – Де, коли? І чому я не бачила вас?
– Бо лишилися в машині, коли батьки пішли впізнавати сина.
– Чекайте. То було біля тутешнього моргу…
– Працюю там, – кивок видався дуже шляхетним, так у старі часи називали власний титул. – Я патологоанатом. Є така професія.
4
Ольга уявляла їх інакшими.
Склалося так, що дотепер не перетиналася з ними. Доводилося ховати батьків, причому маму – менше року тому. Проте всі контакти, потрібні для похорону, брали на себе працівники спеціальних контор. Новий знайомий прочитав це по очах, вона зашарілася, легенько прикусила нижню губу. Знову втративши до неї інтерес, Штефан повернувся до Чотаря.
– Мене тут усі знають. Як треба – перекажуть у поліцію, що ми каву пили.
– Це небезпечно? – поцікавився Вадим.
– Не смертельно. Але поліція питатиме, чого від мене треба чужим. Тим більше, ось вона, – кивок у бік Ольги, – уже встигла нашуміти. Ледь поліцейську управу не рознесла.