Темні таємниці. Андрей Кокотюха
пов’язують із проклятими дорогами та лісовими вурдалаками. Тому й насторожився.
– Хто поширює чутки?
– Дуже правильне питання, Ольго. Відповімо – зробимо половину справи. Єдине, що знаю, – хвилю пустили соцмережі. Від кого конкретно пішло, поняття не маю. Кінців не знайти.
– Результат?
– У Піщане й без того не дуже навідувалися. Нині ж село й околиці взагалі оминають.
– Раптом це мета – аби ніхто сторонній туди не потикався? Є ж такі практики залякування.
– Ніколи не думали в розшуку працювати? – Ольга похитала головою. – Ясно, детективів начиталися. Не люблю їх, брешуть усе. Та змушений погодитись: раціональне зерно в тому, що ви сказали, є. Припускаю: казки про вурдалаків та смертельну дорогу роблять Піщане й околиці небезпечними для чужих. Проте для одного окремо взятого місця страшилок забагато. Звідси висновок такий: нагнітати комусь вигідно. І за ним інший, важливіший.
– Який?
– У Піщаному чи біля нього кояться темні справи. Ваша Яна могла стати випадковим свідком. І зникнути.
Ольга різким порухом відсунула кухоль на середину стола. – Ведете до того, що її вже вбили?
Чотар миролюбно підняв руки.
– Боже збав, Боже збав! Навпаки, її зникнення безвісти дає привід для оптимізму!
– Де бачите оптимізм?
– Євген мертвий. Труп знайшли на дорозі, яку охрестили проклятою, ще й сліди укусів на шиї. Яна була з ним. Де її, даруйте, труп? Чому одного позбулися, а інший – заховали? Чекайте, я вам відповім: бо нема трупа. Яна жива. Десь ховається, забилася в нірку, і носа не виткне. Очевидно, у Піщаному чи біля нього таки справді коїться щось недобре, навіть страшне. І ваша донька стала свідком. Можливо, Євгена вбили на її очах. Коли так, зрозуміло, чому дременула світ за очі й зачаїлася. Не довіряє нікому, мудро робить.
Ольга підвелася.
– Якщо ви маєте слушність, у Яни дуже мало часу. Кожен день на вагу золота, кожна година. Її треба знайти, урятувати, розумієте?
– Та сядьте ви, – буркнув Чотар. – Сядьте, сядьте. Розумію все. Але сидячи тут, у садку під деревами, нічого не можемо вдіяти.
– Тоді їдьмо в Піщане! – Ольга лишилася стояти.
– Згоден, – легко відповів Вадим. – Тільки обережно, у світлі останніх подій. Чужих, як розумієте, там побачать одразу. Кожна нова людина мов на долоні. Не має значення, скільки пар очей стежитимуть за кожним нашим кроком. Важливо, що серед них напевне будуть очі лиходія, а то й кількох.
– До чого ви це кажете?
– Треба напевне знати, чому пошуки Яни привели вас… тобто, нас у Піщане. Більше нічим ми не маємо там цікавитися.
– Поясніть. Розжуйте, ще так скажу.
– Гаразд, – Чотар зітхнув. – Та не стовбичте над головою.
Ольга сіла, усім своїм виглядом демонструючи нетерплячку.
– При Євгені не було документів. Він не мав мобілки. На голові пошкодження, та обличчя, наскільки розумію, не спотворене, як і пучки пальців. З моєї, та й загалом зі слідчої практики, трупи, знайдені в глухій місцевості, зазвичай неможливо ідентифікувати. Тут,