Темні таємниці. Андрей Кокотюха
легенько потиснула. – Я ж у поліції працюю. Тобто, маю до неї якийсь стосунок.
– Розумію. До чого…
– Це якщо цікаво, як вас знайшла.
– Мені цікаво, навіщо ви мене шукали.
– Бо почула: ви шукаєте доньку.
– Пані Таню, ми граємося в слова.
– Я допомогти хочу.
Жінки якийсь час їли одна одну очима.
– Поясніть, – мовила нарешті Ольга.
– Ви мати. Я мати. Втратила сина, старшого. Пішов добровольцем на Донбас, хай би він згорів синім вогнем. Під Дебальцевим, три роки тому… – Тетяна змахнула сльозу. – Це старший, Ігор. Маю ще двох, дочку й сина. Ми всі розуміємо, як воно – коли дитина зникає. Бачите, Ігор тоді пропав безвісти. Лише через дев’ять місяців удалося серед невпізнаних тіл знайти, дивом просто. Поховали, навіть вулицю нашу хочуть перейменувати на його честь.
– Співчуваю.
– А я вам. Бачила, якою ви від нашого начальства вийшли. Кушнірук ніби непогана людина, я тут багатьох бачила. Тільки все одно вашою справою займатися не буде ніхто.
– Мені вже дали зрозуміти. Бо справи нема як такої.
– Та отож. І не заведуть. Довго пояснювати чому.
– Не треба. У Києві те саме, як не гірше. Масштаби інші. – Бачите, як виходить. Але є варіант. Маю знайомого. Чоловік складний. Головно з жінками раду собі дати не може. Характер такий. Мужики з ним простіше домовляються.
– Про що?
– Про все. Та поговоріть хоча б. Дам адресу. Скажете – від Тані з приймальні привіт. Звати його Вадим, ім’я не аж таке затягане.
– Згодна. Він хто?
– Чотар його прізвище. Колись працював у карному розшуку. Та його тут багато хто знає.
– Щось на кшталт приватного сищика?
– Боже збав! Самі побачите, Олю. Поговоріть із ним, правда. Дай Боже, аби склалося все.
4
За свої сорок років Ольга Барва встигла побувати в більшості європейських країн, була в Америці, Канаді й Австралії.
У Луцьку ж опинилася вперше. Місто ніби невелике, та все одно незнайоме. Не орієнтуючись на місцевості, довірилася навігатору. Той заморочив порадами повернути ліворуч та праворуч через якусь кількість метрів, закрутив, хоч блукати наче особливо ніде, і нарешті вивів до потрібного місця.
Приватних забудов у місті виявилася більшість. Їхнє розташування не визначало центру чи околиць. Довелося трохи покататися, проте Ольга вже переконалася: заїхала не в самий кінець Луцька, але й від центру віддалилася. За невисоким парканом-сіткою побачила доглянутий одноповерховий будинок. Він мало чим відрізнявся від сусідських. Хіба в інших дворах о цій порі не видно було людей. А тут, на встановленому посеред саду турніку, завзято крутився чоловік у самих спортивних трусах.
Він не зважав на спеку й задуху. Глядачку не помітив, бо висів на перекладині спиною до неї. Навіть зі свого місця Ольга бачила, як блищить від поту м’язиста спина. Спортсмен спритно виконував підйом із переворотом, затим – склепку, після чого повільно, але впевнено перекручувався через голову вниз, завмирав, потому повертався у вихідне положення.
Схоже,