Моя неймовірна подруга. Элена Ферранте
враження від краси його очей; він був такий гарний, зніяковілий, і незважаючи ні на що, мені було його шкода через ту слабкість.
Ліла теж в якусь мить здалася мені дуже гарною. Серед нас двох вродливою була я, а от вона була надто худою, мов суха тараня, у ній відчувалося щось дике, з тим видовженим обличчям, немов стиснутим на скронях, в обрамленні гладкого чорного-пречорного волосся. Але в ту мить, коли вона намірилася перемогти Альфонсо та Енцо, в ній немов з’явилося якесь внутрішнє сяяння, як у святої войовниці. На щоках запалав рум’янець, наче то до них приливало звільнене полум’я, приховане раніше у кожному куточку її тіла, і тоді я вперше подумала: Ліла вродливіша за мене. Отже, і в цьому вона була першою. Я могла лише сподіватися, що ніхто, крім мене, цього ніколи не помітить.
Але найважливішим було те, що того дня ми зрозуміли: у тій фразі, якою ми часто користалися, щоб уникнути покарання, насправді таїлося щось справжнє, а отже – некероване і тому небезпечне. Та фраза була «я ж ненавмисне». Енцо зовсім ненавмисне втрутився у змагання і зовсім ненавмисне переміг Альфонсо. Ліла навмисне виграла у Енцо, але ненавмисне перемогла ще й у Альфонсо і ненавмисне його принизила, – то був всього лише необхідний крок. Те, що з цього вийшло, переконало нас, що слід завжди все робити навмисне, заплановано, щоб знати потім, чим все закінчиться.
І справді, те, що сталося пізніше, призвело до неочікуваних для нас наслідків. Враховуючи той факт, що практично ніщо тоді не робилося навмисне, на нас звалилася ціла лавина раптових подій, одна за одною. Альфонсо прийшов додому в сльозах через ту поразку. Його чотирнадцятирічний брат Стефано, який працював помічником м’ясника у ковбасній лавці (де раніше була майстерня столяра Пелузо), що належала його батькові, хоча він туди й ногою не ступав, прийшов до школи після уроків і почав обзивати Лілу. Дійшло навіть до того, що він почав їй погрожувати. І коли вона теж відповіла брудною лайкою, він штовхнув її до стіни, намагаючись ухопити за язик, і кричав, що зараз він проколе його голкою. Ліла прийшла додому і розповіла про все своєму братові Ріно; і що більше вона йому розповідала, то більше його обличчя наливалося кров’ю, а очі блищали від гніву. Тим часом Стефано перестрів Енцо, коли той ввечері повертався додому без ватаги своїх дружків, і надавав йому стусанів та носаків. Вранці Ріно пішов шукати Стефано, і вони люто побилися, без якоїсь особливої переваги з чийогось боку. Кілька днів потому у двері житла Черулло постукала дружина дона Акілле, тітка Марія, і влаштувала Нунції справжній скандал, обливши її прокльонами та лайкою. Відтоді пройшло зовсім небагато часу, і якось в неділю, після служби в церкві, чоботар Фернандо Черулло, батько Ліли та Ріно, невисокий худорлявий чоловічок, сором’язливо підійшов до дона Акілле і попросив у того вибачення, не пояснивши, за що. Я сама того не бачила, принаймні я такого не пам’ятаю, але казали, що той вибачився досить голосно при всіх, хоча дон Акілле зробив вигляд, ніби він нічого не чув, немов чоботар звертався не до нього.