Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже
такі люди, як я, можуть помститися за вашого чоловіка.
Обличчя жінки закам’яніло на якусь мить, а потім її підборіддя затремтіло й вона вибухнула плачем. Ньєман обернувся й рушив до виходу.
– Я зловлю його, – сказав він.
Уже біля дверей він ударив кулаком по стіні й кинув через плече:
– Їй-богу, присягаюся, я зловлю того сучого сина, який убив вашого чоловіка.
Надворі йому вдарило в очі сліпуче сонячне світло. Під повіками затанцювали чорні плями. Ньєман перечекав кілька секунд, а потім змусив себе заспокоїтися й підійти до машини. Плями помалу перетворювалися на два жіночих обличчя. Фанні Феррейра, чорнявка. Софі Кайюа, білявка. Дві сильні, розумні, войовничі жінки. Жінки, яких йому, либонь, ніколи не судилося тримати у своїх обіймах.
Поліціянт щосили вдарив прикріплену до стовпа залізну сміттєву урну, яка трапилася йому на дорозі, а потім за звичкою глянув на пейджер.
На екрані блимало: судовий медик закінчив розтин.
II
7
На світанку того самого дня, двісті п’ятдесят кілометрів на захід, лейтенант поліції Карім Абдуф дочитував книжку з кримінології про використання методу «генетичних відбитків пальців»19 у розслідуванні зґвалтувань і вбивств. Над цим товстезним, шестисот-сторінковим томом він провів майже цілу ніч. Лише коли кварцовий будильник задзвонив, поліціянт глянув на цифри: 07.00.
Карім зітхнув, відкинув книжку й пішов на кухню готувати собі чорний чай. Повернувшись до вітальні, – яка також правила йому за їдальню та спальню, – він підійшов до еркерного вікна і став удивлятися в сутінь, що панувала надворі. Притулившись чолом до шибки, поліціянт оцінив свої шанси колинебудь провести розслідування із застосуванням генетичного матеріалу в тому глухому закутку, до якого його направили служити. Шанси дорівнювали нулю.
Молодий араб дивився на ліхтарі, що, немов цвяхи, досі тримали темні крила ночі. У горлі йому став гіркий клубок. Навіть у ті часи, коли він був по вуха в криміналі, Карімові вдавалося уникати в’язниці. І ось тепер, маючи двадцять дев’ять років віку, коли він сам зробився копом, його запроторили до найпаскуднішої в’язниці з усіх, які тільки можна собі уявити, – маленького провінційного містечка, придавленого нудьгою і загубленого в кам’янистій улоговині. В’язниці без мурів і без ґрат. В’язниці психічної, що точила його душу, як іржа залізо.
Карім поринув у мрії. Він уявляв, що, як в американських фільмах, затримує серійних убивць завдяки аналізу ДНК і спеціальному програмному забезпеченню. Він бачив себе на чолі наукової групи, яка вивчає генетичні карти злочинців. У результаті досліджень і аналізу статистичних даних науковці виявляли дефект, щось на кшталт розриву десь у ланцюжку хромосоми й визначали його як ключову ознаку злочинних нахилів. Колись уже йшла мова про подвійну хромосому Y, що нібито мала бути характерною для вбивць, але згодом цей слід виявився хибним. У Карімових мріях, одначе, сукупність літер генетичного коду таїла нову «орфографічну помилку», яку відкривали завдяки Карімові та його безупинним затриманням. Раптом за спиною аж морозом сипнуло.
Молодий
Метод розрізнення індивідуумів за зразками їхнього ДНК.