Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже
де за невеличким столиком сиділа секретарка. Ньєман представився й запитав, чи можна бачити пана Венсана Люїза.
Комісарові довелося почекати кілька хвилин, протягом яких він розглядав на стінах світлини студентів-переможців, що здіймали в руках кубки чи медалі, простували лижнею або сплавлялися бурхливими гірськими потоками.
За якусь хвилю П’єр Ньєман стояв перед ректором університету. Це був чоловік із кучерявим волоссям і приплесканим носом, однак обличчя його було біле, наче крейда, і являло собою дивну суміш негроїдних рис із недокрівною блідістю. Похмуру сутінь кабінету пронизували, розсипаючись світляною стружкою, кілька сонячних променів. Ректор указав поліціянтові на крісло і став нервово масувати собі зап’ястки.
– Отож? – сухим тоном запитав він.
– Що отож?
– Ви вже знайшли щось?
Ньєман випростав ноги.
– Я щойно приїхав, пане ректоре. Дайте мені час розглянутися, що до чого. А наразі я хотів би поставити вам кілька запитань.
Люїз напружився у своєму кріслі. На робочому столі з дерева кольору вохри стояли рухомі металеві абстракції, що скидалися на чудернацькі квіти, які виросли на сталевій планеті.
– У вашому університеті вже траплялися якісь підозрілі випадки? – спокійним голосом запитав Ньєман.
– Підозрілі? Ніколи!
– Ніяких наркотиків? Ні крадіжок? Ні бійок?
– Ні.
– Жодних банд чи угруповань також нема? Юнаків, яким задурюють голову різними дурницями?
– Я не розумію, про що ви.
– Я маю на увазі рольові ігри. Ну, знаєте, ті, у яких усякі обряди, ритуали…
– Ні. У нас такого нема. Наші студенти мають чистий незбаламучений розум.
Ньєман нічого не відповів. Ректор тим часом оглядав його високу кремезну постать, коротку стрижку, руків’я револьвера, що стирчало з-під пальта. Люїз провів долонею по обличчю, а відтак, немовби прагнучи переконати самого себе, промовив:
– Мені сказали, що ви першокласний поліціянт.
Ньєман далі мовчав, уп’явши погляд у ректора. Люїз відвів очі й сказав:
– Я хочу одного-єдиного, комісаре: щоб ви якомога швидше знайшли вбивцю. Скоро відновлюється навчання і…
– Зараз у кампусі немає нікого зі студентів?
– Хіба кілька інтернів12. Вони мешкають нагорі, у головному корпусі. Ще є кілька викладачів, які готуються до своїх лекцій.
– Я можу отримати їхній список?
– Але ж… – Ректор завагався, але потім усе ж сказав: – Так, звісно, це не проблема…
– Що ви можете розповісти мені про Ремі Кайюа?
– Він працював бібліотекарем. Тихий, мовчазний. Доволі відлюдькуватий.
– Студенти його любили?
– Звісно… Певна річ!
– Де він жив? У Ґерноні?
– Тут, у кампусі. На останньому поверсі головного корпусу, разом із дружиною. Там само, де інтерни.
– Ремі Кайюа мав двадцять п’ять років. Як на наші часи, доволі рано для
Студенти, що постійно проживають у студентському гуртожитку – інтернаті.