На лезі клинка. Джо Аберкромби
– Які зухвалі свині! Чи вони справді думають, що можуть нехтувати королівським законом і водночас просити у короля захисту, коли щось йде не так?
– О, ні, – відказав Морроу, – звичайно…
Лорд-камерґер проігнорував свого помічника і зі злою посмішкою повернувся до Веста.
– Хоча стеля тут низька, проте чомусь мені здається, що над ними вже кружляло кілька стерв’ятників, чи не так, майоре Вест?
– Дійсно, мілорде-камерґер, – пробурмотів Вест, який уже заледве терпів цю спеку і бажав лише одного – щоб ці муки нарешті скінчились. І тоді він зміг би повернутись до своєї сестри.
Його серце завмерло. Вона стала ще більш проблемною, ніж він пам’ятав. Розуму їй не бракувало, але Вест боявся, що сестра могла собі тим розумом нашкодити. От якби вона вийшла заміж за якогось чесного чоловіка і жила собі щасливо! Становище Веста і без цього було хитким, і бракувало лише, щоб сестра влаштувала щось виняткове.
– Стерв’ятники, стерв’ятники, – бурмотів до себе Хофф. – Огидні птахи, але і з них є користь. Хто наступний?
Спітнілий помічник почувався ще незручніше, ніж дотепер, намагаючись підібрати правильні слова.
– Група… дипломатів?
Кубок лорд-камерґера завмер на півдорозі до рота.
– Дипломатів? Від кого?
– Е… від так званого короля Півночі, Бетода.
Хофф вибухнув від сміху.
– «Дипломатів»? – реготнув він, витираючи обличчя рукавом. – Ти хотів сказати – дикунів!
Помічник непереконливо загиготів.
– О, так, мілорде, ха-ха! Звичайно, дикунів!
– Але небезпечних дикунів, чи не так, Морроу? – посуворішав лорд-камерґер, і його добрий гумор вмить вивітрився. Гиготіння помічника застрягло десь у горлі. – Дуже небезпечних. Треба бути обережними. Впускайте їх!
Дипломатів було четверо. Двоє найменших були суворими бородатими велетнями, вкритими шрамами, одягненими у важкі, потовчені обладунки. Їх, звичайно, обеззброїли при вході в Аґріонт, але вони все одно здавались небезпечними, й у Веста склалось враження, що вони залишили біля входу цілу гору важкого старого озброєння. Саме такі люди никали зараз біля кордонів Енґлії, недалеко від дому Веста, у сподіванні війни.
За ними зайшов старий з довгим волоссям і пишною білою бородою, і теж у пом’ятому обладунку. Через усе його обличчя тягнувся червоний шрам, зачіпаючи око – сліпе і більмувате. Втім, на вустах чоловіка сяяла усмішка, а його приємні манери напрочуд вигідно контрастували із похмурістю решти послів, зокрема і четвертого, котрий замикав процесію.
Йому довелося нахилитись, щоб не зачепити наголовень дверей, що був заввишки не менш ніж сім футів. Чоловік був закутаний у грубий коричневий плащ із картуром, що закривав його обличчя. Коли він випростався, нависнувши над рештою присутніх, в кімнаті начебто стало тіснувато. Лякав уже самий його неймовірний ріст, але було і ще щось, що розходилось від нього нудотними хвилями. Це відчули солдати біля стін, які неспокійно засовались. Відчув помічник з питань аудієнцій, який,