Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні). Георгий Касьянов
її. Саме в цей час питання визнання Голодомору геноцидом стало питанням зовнішньої політики. Саме з В. Ющенка Голодомор став першою в незалежній Україні спробою юридично-політичними засобами регулювати питання інтерпретації минулого – аж до спроб запровадження кримінальної відповідальності за «неправильне» трактування голоду 1932—1933 років.
Цікаво, що утилітарне використання теми не зменшилося і за часів правління головного суперника «історичного президента». Правлячий клас часів В. Януковича визнав практичні можливості Голодомору у справі власної легітимації, хоча й у підкорегованому вигляді. Тим не менш, практично всі політичні сили, опоненти В. Януковича доклали чималих зусиль для використання Голодомору в політичній і моральній делегітимації президента, який своїми діями відкрив одну з найтрагічніших сторінок новітньої історії України.
Після 2014 року відновилися алгоритми політичної інструменталізації Голодомору групами у владі, способи і форми репрезентації, які були створені за часів В. Ющенка. Щоправда, в міжнародній політиці Голодомор зі сфери «війни пам’ятей» перейшов у сферу неоголошеної війни з Росією: він став важливим маркером для репрезентації Росії як одвічного ворога України. Усі ці обставини варто брати до уваги, оглядаючи динаміку дій влади в царині «політики пам’яті» в Україні стосовно голоду 1932—1933 років.
Політична легітимація
Мабуть, першою офіційною практичною дією центральної влади в Україні стосовно голоду 1932—1933 рр. було розпорядження прем’єр-міністра В. Фокіна від 26 серпня 1992 р. про фінансування будівництва комплексу «Дзвони світу» у м. Лубни Полтавської області. Йшлося про 1 млн карбованців. В Лубнах насипали курган, встановили хрест і дзвін.
Перший президент України Л. Кравчук, який вже звично користувався гаслами національно-демократичної опозиції періоду перебудови (йдеться про Рух), формально досить активно сприяв організації акцій, присвячених 60-й річниці голоду 1932—1933 рр. Чималою мірою його підштовхували до цього культурні діячі, які перетворилися на державних чиновників високого рангу64, та «діаспорна номенклатура», яка через них здобула голос і моральну вагу в деяких питаннях культурної політики України65. Водночас, не можна не помітити його прагнення ідеологічно нейтралізувати проблему – Л. Кравчук шукав опертя в «націонал-демократичному» таборі для боротьби проти своїх колишніх однопартійців у Верховній Раді, водночас намагаючись не загострювати конфлікт з потужним «лівим» лобі в парламенті. Тому він не був зацікавлений у надто радикальних діях, пов’язаних із засудженням «злочинів комуністичного режиму».
19 лютого 1993 р. Л. Кравчук видав указ, якому судилося відкрити серію офіційних звернень президентської влади до теми голоду 1932— 1933 рр. – «Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні». Незважаючи на доволі технічний характер указу – йшлося про проведення у вересні 1993 р. «Днів Скорботи і Пам’яті
Назвемо деяких із них: Микола Жулинський, у 1993 р. – віце-прем’єр-міністр України; Іван Дзюба, міністр культури; Дмитро Павличко, голова Комісії Верховної Ради з іноземних справ; Іван Драч, голова ради Товариства зв’язків з українцями за межами України. Див.: Указ Президента України «Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні» // Голос України. – 1993. – 20 березня.
За складом осіб, які увійшли до організаційного комітету з підготовки і проведення заходів у зв’язку з 60-річчям голодомору, в Україні можна визначити організації, думки яких озвучували представники «національно-демократичних» сил: Український Конгресовий Комітет Америки, Українська народна допомога (США), Конгрес українців Канади, Світовий конгрес вільних українців, Українська народна рада (США), Спілка українських організацій Австралії.