Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні). Георгий Касьянов
південних регіонів, яка досить часто або просто нехтувала вказівками президента щодо вшанування пам’яті загиблих, або саботувала їх, або навіть чинила опір відповідним місцевим громадським ініціативам. Додавання пункту про Голокост явно мало на меті глибшу легітимацію ініціативи світовим досвідом (проект містив прямі посилання на закони про заперечення Голокосту в країнах Європи, Америки і Близького Сходу)167.
Цікаво, що в пояснювальній записці до законопроекту стверджувалося, що «прийняття Закону сприятиме консолідації Українського народу, громадян усіх національностей навколо ідеї утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства, посиленню поваги до життя, прав та свобод громадянина, зміцненню міжнаціональної злагоди та громадянського миру в Україні»168. Як саме адміністративне та кримінальне переслідування за «неправильне» трактування голоду 1932—1933 рр. сприятиме зміцненню міжнаціональної злагоди та громадянсько-го миру в країні, автори записки не пояснювали.
Ця частина аргументації на користь криміналізації заперечення Голодомору і Голокосту як актів геноциду виглядає ще цікавішою в світлі матеріалів, розміщених на офіційному сайті президента України. Зокрема, там йшлося про таке: «Найбільші масштаби Голодомору були в регіонах, де сконцентрована електоральна база антикризової коаліції169. Однак в силу недостатньої поінформованості, радянської пропаганди та нечіткої позиції лідерів коаліції мешканці цих територій не розуміють справжніх наслідків цієї трагедії. За даними соцопитувань, лише 40 % респондентів на Сході (з тих, хто визначився з відповіддю) згодні, що Верховна Рада повинна законодавчо визнати Голодомор 1932—1933 років актом геноциду Українського народу. На Півдні – 64 %, що також менше, ніж в середньому по Україні (71,4 %)»170. Отже, зрозуміло, в які регіони спрямовувалася ініціатива президента, спрямована на просування «єдино вірного» трактування голоду 1932—1933 років.
Вона, щоправда, викликала заперечення юристів з апарату Верховної Ради. У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради йшлося про те, що в даному разі йдеться про намагання криміналізувати діяння, яке є «формою вираження певних поглядів та переконань». Обмеження такого права допускалося Конституцією України лише в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя – відповідно до ст. 34 Конституції України. В коментарі юристів наголошувалося на тому, що «сам факт висловлення (навіть публічного) особою незгоди з положенням того чи іншого закону, а тим більш – з оцінкою певного факту чи історичної події не може вважатися суспільно небезпечним діянням, а тому не вбачається належних підстав для встановлення за нього кримінальної відповідальності»
Варто зауважити, що в ініціаторів відозви не було якихось явних заперечень щодо кваліфікації конретної події – депортації вірмен у 1915 році в Османській імперії, яка фактично перетворилася на фізичне знищення частини депортованих. Заперечення викликало намагання частини політиків запровадити на державному рівні покарання за інтерпретацію історичної події, що, по-перше, створювало загрозу для свободи слова, по-друге, засадничо обмежувало можливості наукового пошуку, по-третє, узаконювало ситуацію, в якій певна політична сила при владі могла нав’язувати свою позицію щодо свободи висловлювань усьому суспільству загалом і професійним історикам зокрема. «Історія, – йшлося у відозві, – не може бути служницею поточної політики, так само як вона не може писатися на догоду конкуруючим версіям пам’яті. У вільній державі жодна політична сила не має права визначати історичну правду та обмежувати свободу істориків загрозою кримінального переслідування.
Ми пропонуємо урядам визнати, що хоч вони несуть відповідальність за збереження колективної пам’яті, вони не мають встановлювати певну офіційну істину за допомогою законів, застосування яких може мати серйозні наслідки для професії історика і для інтелектуальної свободи в цілому. У демократичному суспільстві свобода для історії – це свобода для всіх» http://www.lph-asso.fr/index.php?option=com_ content&view=article&id=47&Itemid=14&lang=en
У 2012 році Конституційний суд Франції скасував згаданий закон як такий, що обмежує конституційне право громадян на свободу слова.
Якщо брати до уваги вже згаданий парадигматичний приклад щодо криміналізації заперечення Голокосту (Holocaust denial), то неважко помітити, що критика цих практик – здебільшого справа ліберальної чи ліво-ліберальної інтелігенції, переважно з університетів, засобів масової інформації. Ця критика не стосується історичної події як такої, вона спрямовується політичної інструменталізації історії як загрози свободі слова. Вся подальша історія спроб криміналізації «заперечення Голодомору» з посиланням на «європейскі» чи «світові» практики виглядає як вибірковий підхід до цих практик: згадуються (у найзагальніший спосіб) відповідні практики «заперчення Голокосту» і покарання за це, взагалі не згадуються дискусії і критика цих практик.
Важливою визначальною рисою цих спроб є те, що на відміну від «європейських практик», які пов’язують заперечення Голокосту з поширенням ксенофобії, виправданням чи тривіалізацією злочинів проти людяності, українські законодавці намагаються криміналізувати певну інтерпретацію історичної події. Іноді в одному й тому самому проекті закону можна побачити формулювання, які стосуються і заперечення факту голоду 1932—1933 років, і заперечення його інтерпретації як геноциду. Важко з’ясувати – чи це робиться навмисно, чи це прояв низької правової культури українських законодавців.
Не меншою «цікавинкою» цих спроб є практика урівнювання Голодомору і Голокосту шляхом криміналізації їх заперечення як рівнозначних подій. У цих випадках згадка про Голокост виконує легітимуючу фукцію для криміналізації «заперечення Голодомору», але і зраджує певні політичні інтереси. Це урівнювання також створює певні «незручності» в контексті імплементації «меморіальних законів» квітня 2015 року. Один з них забороняє «зневажливі» висловлювання щодо учасників боротьби за незалежність і зобов’язує громадян вшановувати їх. Відповідно, згадка про співучасть деяких борців за незалежність у Голокості чи у співпраці з режимом, який вчинив Голокост, може бути потрактована як «зневага».
Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» // Архів автора.
Самоназва парламентської коаліції (Партії регіонів, комуністів і соціалістів), яка виникла в червні 2006 р. як альтернатива «помаранчевій коаліції», що так і не утворилася. Створення «антикризової коаліції» призвело до формування парламентської більшості та уряду з опонентів президента В. Ющенка.
Визнання голодомору 1932—1933 років актом геноциду Українського народу // Офіційне Інтернет-представництво Президента України http://www.prezident. gov.ua/content/p_150_18.html (дата звернення 31 жовтня 2007 р.).