Мовою добра. Історії догляду і прощення. Крісті Вотсон
після стількох тижнів у коледжі, щотижневих іспитів із анатомії та фізіології разом зі студентами-медиками, довгих лекцій про природу сестринської справи, які наводять на нас сон своїми академічними термінами, настає перший день роботи у відділенні. Я прослухала лекції про фактори ризику для самогубств і самоушкоджень, роботу з пацієнтами, хворими на деменцію; раннє втручання, зменшення шкоди, системи класифікації, психофармакологію, планування догляду, рамки, стигму і дискримінацію, захист, дисбаланс сил, закон, етику і згоду. Я багато читала про історію психіатричного догляду, яка приваблює своєю похмурістю. Але сидіти в аудиторії з однокурсниками – це зовсім інше, ніж працювати медсестрою в лікарні.
Я прокидаюсь о п’ятій ранку, надто схвильована, щоб спати. У мене в животі все стискається. У психіатричних медсестер немає уніформи – є лише те, що викладач називає «штатським одягом» (смарт-кежуал, джинси заборонені). «Ваш штатський одяг занадто штатський», – сказав один із викладачів про мій гардероб. У мене є перепустка, на отримання якої пішов цілий ранок: пройти звивистими коридорами у підвалі лікарні повз басейн гідротерапії, від якого настільки тхне хлоркою, що аж очі виїдає (пацієнти нерідко страждають на мимовільні випорожнення); лікарняний атріум; апаратну, працівники якої не дивляться вам в очі й розкладають прилади на полицях таким чином, що кімната завбільшки з бункер стає схожою на ящик для всяких дрібниць. Я проминаю загальні лабораторії, у яких стоять подвійні двері з кодованими замками, а персонал здається блідим і напруженим.
«Я шість місяців відміряла піпеткою дріжджові гриби, – сказала мені подруга після того, як перейшла з біомедичної хімічної інженерії в бізнес. – Тільки особливі люди можуть працювати в лабораторії – дуже особливі».
Я обходжу чергу до стоматології: маса людей із опухлими обличчями, заплаканих, що потребують термінового стоматологічного втручання. Нарешті знаходжу маленьку кімнату, у якій стоїть кремезний татуйований охоронець. Він роздруковує перепустку і вставляє її в спеціальний чохол. Побачивши своє жахливе фото (я чомусь надула щоки і стала схожою на бурундука), я запитую, чи можна його переробити. Охоронець нахиляє голову і дивиться на мене так, що я починаю задкувати з кімнати й ледве не перекидаю крісло.
– Вибачте, вибачте, – перепрошую його.
Я чіпляю це жахливе фото до сорочки і дивлюсь у дзеркало, а потім глибоко вдихаю. Я тремчу, серце калатає десь у горлі. Що я взагалі знаю? Я дивлюся на свій «штатський» одяг. Моя футболка зім’ята, а штани надто довгі й потерті внизу. Я сама підстригла собі волосся, щоб заощадити гроші. Я запитую в дзеркала: «Любе дзеркальце, скажи, та мій сумнів розв’яжи: хто найбільш зі всіх боїться?»
Споруда за паркувальним майданчиком нагадує гуртожиток для медсестер, але на вікнах у ній маленькі брудні білі ґратки. Це і є психіатричне відділення: ціла будівля, відокремлена від решти лікарні. Перші лікарні для душевнохворих