Бомбардир. Кирило Круторогов
літніх уболівальників. Хлопчаків, у яких очі загоряються, коли вони бачать м’яч, газон і все те, що на ньому відбувається, не беремо до уваги – їх завжди вистачає.
А от себе мені до якої категорії віднести? Мабуть, до жодної… З одного боку, я журналіст, останні років десять регулярно пишу про футбол… Але взагалі я інженер-будівельник, ще й із солідним стажем. Просто на якомусь етапі, після перетину позначки в сорок років, довелося все почати спочатку. І річ не в кризі середнього віку, а в найбанальнішій кризі в галузі будівництва. Яка заморозила купу потенційно прибуткових проектів, після чого знайти постійну роботу стало складно. Природно, сімейні проблеми, п’яте-десяте… Врешті дружина подала на розлучення, забравши із собою доньку-школярку. Нашу трикімнатну на Печерську, що дісталася мені від батьків, довелося розміняти на дві менші – на протилежних кінцях «червоної» гілки1. «Щоб навіть випадково нам із тобою не перетинатися»,– заявила дружина.
Самота мене не зжерла. Хоча якийсь час пив, не без того. Але потім футбол, який раніше був для мене чимось на кшталт хобі, став невід’ємною частиною життя. А почалося з того, що одного разу я випадково потрапив у фан-сектор на перший матч сезону – «Динамо» проти «Волині». Молодий сусід запропонував сходити безкоштовно. Часу в мене було вдосталь, то я й погодився. А на трибуні познайомився з хлопцями, багато з яких були вдвічі молодші. Наступного тижня вони потягли мене, безробітного й не обтяженого нічим, крім аліментів, сплачувати які мені не було з чого, на виїзний матч проти «Чорноморця». Липень, суха спека, Одеса, море…
Якось само собою вийшло, що, втягнувшись, хоч і не особливо ганяючись за результатом, я «пробив золотий сезон»2. Від Донецька до Ужгорода й від Одеси до Луцька. Не витративши при цьому ані гривні. Незліченні електрички, які у фанів звуться «собаками», якісь мутні домовленості з провідниками плацкартних вагонів, ночівлі в чиїхось знайомих, кілька затримок, кілька ночей у «мавпятнику», горілка, яку охоче підносили «старшому побратимові»… Хлопцям, гадаю, було по приколу – старий дядько мотається з ними, нічим не обтяжує, не ниє, а часом навіть може щось підказати: хоч який, а досвід.
А для мене це було як друга молодість.
Адже що таке, по суті, фан-сектор? Сотні й тисячі голосів, які зливаються в один. Однодумці, які мають свої правила й закони. А водночас – безліч особистостей. За межами стадіону кожен живе власним життям, має свою долю, родину, роботу. Там повно людей найрізноманітніших професій, соціального статусу й достатку. І коли вони перетинаються між собою, рано чи пізно трапляються несподівані речі.
Так вийшло й зі мною. В одній досить нетверезій компанії мене познайомили з симпатичним, уже досить літнім чоловіком, який виявився головним редактором відомого на той час тижневика «Територія футболу». Діло було в травні, до закінчення сезону лишалося всього кілька турів. Ми програли важливий виїзний матч «Дніпру», відрив від «Шахтаря», що дихав нам у потилицю,
Святошинсько-Броварська лінія Київського метрополітену.
Відвідав усі виїзні матчі своєї команди