Бомбардир. Кирило Круторогов
я почуваюся на коні. Як тут не лютувати?
Коли 2008-го «Манчестер Юнайтед» грав із «Динамо» в Лізі чемпіонів, я був буквально в паніці: за кого вболівати? Помізкувавши, таки прийняв рішення – і пішов на матч у Києві в гостьовий фан-сектор «Червоних дияволів» з їхньою «розою»4. А через кілька тижнів раптом здійснилася моя давня мрія, яка колись видавалася нереальною,– і я вирушив до Манчестера в складі делегації «Динамо» як акредитований журналіст. Познайомився з британськими медійниками, побував у клубному музеї, ну й, звичайно ж, на «Олд Траффорд», найкращому, на мій погляд, стадіоні за всю історію футболу. Перед матчем я повідомив прес-аташе киян, що стежитиму за грою не з ложі преси, а з фан-сектора української команди. В обох матчах перемогли британці, забивши у ворота «Динамо» по чотири м’ячі, але чесно зізнаюся – я все одно був по-справжньому щасливий!
2013-го, коли жереб знову привів «Манчестер Юнайтед» в Україну, зробивши суперником «Шахтаря», мій вибір був очевидний – у Донецьку на «Донбас-арені» я знову сидів у секторі гостей. А от побувати в Манчестері ще раз мені не вдалося – вийшла затримка з британською візою. Та пам’ять про першу поїздку в ті краї залишилася назавжди…
Чоловікові, кажуть, належить на віку збудувати дім і народити сина. А ще – посадити дерево. Будинків, скажімо, до сорока років я збудував чимало, щоправда, не для себе; щодо дерев нічого особливого не пригадую; а замість сина народилася дочка. Напевне, тому, що я дуже хотів хлопчика, характер у неї крутий, упертіша за будь-якого пацана. Ну а несподівана поїздка до Манчестера – здійснення моєї давньої мрії – ніби звела нанівець усі минулі життєві невдачі.
Відлига в стосунках із дружиною так і не настала. Та я її й не чекав. Такі речі заново не переграєш. Шляхи наші, як вона й хотіла, більше не перетиналися. Я «одружився з роботою», загруз у ній з головою. Допізна сидів у редакції, вичитуючи верстки шпальт, дивився трансляції через супутник разом із колегами, готував матеріали. Комусь наш специфічний графік не підходив – доводилось розриватися між професією і родиною. У мене ж такої дилеми не було.
Пощастило в одному – дочка від мене не відвернулася. Бачилися ми регулярно, щонайменше двічі на місяць – у дні виплати зарплати й гонорарів у редакції. Але навіть це для неї не було важливим. Я не був у її очах невдахою – та й у власних також. А якби я залишився інженером-будівельником з убогою совковою освітою, що не зумів пристосуватися до зміни часів,– на мені можна було б ставити хрест. Тим більше що мотивації я не мав жодної, крім нескінченного торохтіння дружини через безгрошів’я…
Коли я вийшов на Грушевського, переді мною стали ампірна колонада стадіону й пам’ятник тому, на чию честь його названо. Я пригальмував, щоб трохи віддихатися. Спосіб життя в комбінації з моїми гастрономічними захопленнями останніх років давалися взнаки – схоже, настав час зайнятися собою. Щось на кшталт кросфіту, у помірних дозах. Але якщо чесно зізнатися – не дуже я все це люблю. У спорті для мене гра –
Клубний шарф (жарг.).