Green Card. Володимир Кошелюк
тьотя Катя пропонувала мені йти вечором у бар працювати. Казала – так усі молоді роблять.
Тато міцніше стиснув кермо.
– Нехай свою Іру посилає.
Пороша стукотіла дробинками, налипала в кутиках скла, засипала щілину капоту. Дорога коливалась, хилитала ямами, підкидала на замерзлому камінні. Ми проїжджали села, крутилися брудними вуличками невеликих містечок, розгрібали льодяну пилюку стертими шинами. Дорога ніби й знайома, проте щось не те.
Я дивився на сніговий пил – крижані вихори плели візерунки, злипаючись у лапаті сніжинки.
Я знав цю дорогу напам’ять – стільки від’їздив туди-сюди старими «ЛАЗами» й «Ікарусами», що міг навіть у темряві визначити, де знаходжусь. Спогади вичавлювались брудними краплями. Та хай воно пропаде, наче все було не зі мною. Невже звільнився? Досі не віриться. Пічка мірно дихала, навівала дрімоту. Тато примовк, думаючи щось своє. Хуртовина розходжувалась, підсвистуючи двигуну. Я дрімав, притиснувшись до обмерзлого вікна.
Широко розчахнута брама наче чекала. На бетонній підлозі гаража кучерявився тоненький сніжний килимок. «Москвич» глибоко зітхнув, діставшись дому. В тяжкій дублянці я ледве видобувся з кабіни. Мама зачинила ворота. Біля повітки вклякла бабуся.
– Ну що там?
– Справились.
У колінах поколювало, шия затекла. Після теплої кабіни холодок гуляв спиною. Вдихнув повітря. Ніздрі злиплися – гарненький морозець. Підійшла мама:
– Пішли в хату.
Двері рипнули, дихнувши теплом. Рудий клубок кинувся під ноги, радісно гарикаючи. Друзяка Топік підстрибував на радощах мало не до пояса. На лежанці мружився Кузьма, дряпаючи кігтями покривало. Дід сидів поряд, раз по раз погладжуючи пухнасте хутро. Лапата, порепана долоня злегка тремтіла.
– Кончено?
– Да.
– Пройшло без ніяких?
– Наче.
– То й добре.
Топік крутився під ногами, але почувши дух їжі, гайнув під стіл. Далі – пуста кімната й зачинені двері. Голова дудніла, тіло ломило. Бурчало в животі.
Перевдягнувся. Стало легко й тепло. В кухні зібрались усі. Тато їв, схилившись над духмяною тарілкою. Мама сиділа навпроти, бабуся з дідом притулились коло грубки.
– Розказуйте.
– Та що там: приїхали, зайшли, спитали – чи немає претензій, сказав немає, от і все.
– А «ті» що робили?
– Нічого, притягли з собою якогось дядька, адвоката, бояться, щоб якихось претензій не висунув.
– А щоб вони сказились разом з усіма своїми претензіями! Думають, нам щось треба?
– То це вже все?
– Суддя сказала через тиждень забрати документ.
– Ох, дав би Бог розплюватися і хай вони виказяться, де вона така зараза взялась на нашу голову!
– Добре, що благополучно вернулися. Лягай та відпочивай.
Від батареї віяло теплом, Кузьма сопів під боком. Живіт бурчав – купа добреників не хотіла миритися. Очі злипались, але дурний день вихором блукав головою, окремі деталі мазались і переплітались. От і кінець. Чи початок?
Глава