Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко
ножиці для різки колючого дроту, револьвер та кинджал, а ще сім-вісім гранат у спеціальних брезентових чохлах, якими кожен оперізувався хрест-навхрест через плече. Під убивчий вогонь вони йшли на окопи противника, у розвідку, а то й на утихомирення цілого полку, адже більшість перестала слухатися свого начальства.
Пригадував і той час, коли він їхав на війну. Навіть бачив того хлопчину з миловидним, радше дівочим обличчям, геть не схожого на нього нині. Та коли той на ходу вскочив у потяг, він одразу відчув у ньому свою миттєву реакцію.
– Куди це ти зібрався? – схопивши за рукав, нахилився до нього удвічі вищий чоловік у військовій формі. – Висадити його на наступній зупинці, – наказав комусь та й пішов.
А поїзд, набравши пару, чахкотів далі. Двічі його висаджували, тож їхав, бувало, й із вітерцем на даху. Хотілося бодай до Харкова добратися, якщо на фронт потрапити не вдасться. Але не було такого, щоб задумав Григорій – і воно не вийшло. Замість трьох місяців у підготовчих військах пробув лише три тижні. У той час довго не вчили новобранців, бо не встигали поповнювати десятимільйонну армію, яка швидко танула. Уміє стріляти з гвинтівки, ходити в шерензі, колоти багнетом і бити прикладом опудало на плацу – то й можна відправляти. Григорія взяли умовно, зваживши на те, що хлопець проситься хоч патрони підносити. Та вже за кілька днів він виявився найбільш здібним учнем: навчився влучно стріляти, а про шаблю й мови не було – коли вона потрапляла до його рук, навіть полковнику страшно ставало. Усе ж не дуже впевнено відчував себе, коли на фронт відправили з трьохлінійкою Мосіна, у той час як ворог уже застосовував засоби масового знищення – авіацію, танки, артилерію, кулемети і навіть хімічну зброю.
Пригадав, їдучи, і штабного писаря першої військової частини, який, вивчивши його документи, високо звів брови й уже хотів доповісти своєму начальству. Але Григорій, зібравши енергію в один клубок, як учив його старий Карпо, штовхав гострим поглядом його пальці по паперу, поки вони не написали в наказі, що йому вже виповнилося вісімнадцять років. Сумнівався і ротний, коли він потрапив на фронт, хитав головою, міряючи поглядом його малий зріст, – але Григорію вдалося і цьому заглянути в очі.
– Нехай воює, коли так хоче, – махнув і той рукою.
Та за декілька тижнів він уже йшов попереду бувалих солдатів.
Так він і їхав – то щось пригадає, то знову думає, як удома розказуватиме про свій фронтовий шлях, про окремий ударний батальйон – спеціальний елітний підрозділ, повністю сформований із добровольців, нагороджених Георгіївськими хрестами, яких посилали на найнебезпечніші ділянки фронту.
З’явився перед очима і його товариш Яків, якого на дуже широкому фронті пощастило зустріти навіть декілька разів. Особливо вразила остання зустріч. Одного дня вони отримали наказ: утихомирити бунтівників 5-ї роти 170-го Молодечненського піхотного полку 43-ї піхотної дивізії, які відмовилися йти в наступ. Зовсім не мав бажання розправлятися зі своїми,