Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко
свого командуючого нагородити Маргариту Георгіївським хрестом посмертно, але так і не дочекалися. Видно, не всім подобалася така її відвертість і прямота.
Крутилося в думках і парубоцьке минуле. Чи то часу не було раніше його згадувати, чи від війни воно так далеко сховалося, що й жодного разу не вигулькнуло; тепер же цареборисівські хлопці й дівчата неначе з підпілля виходили. Серед них ясноока козачка Марія з чорними бровами, русява Катерина з губами, схожими на налиту спілу вишню, і маленька тендітна Олександра. Марія все просила провести її додому, удаючи, що темряви боїться, а Катерина пішки приходила до нього аж в Ізюм, коли він наймався шити одяг в одного кравця. З’являлася під вечір, аби разом повертатися додому, маючи надію, що за дванадцять кілометрів зможе почути щось приємне на свою адресу. Але частіше вони йшли мовчки. На деревах виспівували солов’ї, а поряд буяло літо. Катерина все зітхала, а він навіть не розумів, навіщо вона стоптує свої єдині туфлі. Лише Сашуню хотілося йому цілувати. Уже й обняв одного вечора, і до себе притиснув, навіть відчув, як колотиться її серце, коли дід Карпо з’явився. Старий швидко схопив його за рукав, неначе злодія піймав на гарячому. Та коли Григорій і на те не звернув уваги, він прошепотів: «Дурню, тобі ж не можна закохуватись, уся сила пропаде». Хоча й було це в думках чи в його уяві, але кров остудити вдалося. Тож, відпустивши Сашуню зі своїх обіймів, Гриць пішов додому. Шугали кажани над головою, кричали сичі неподалік, а він лише посміювався, бо й мертвих не боявся. Ще в дитинстві сидів цілу ніч біля труни з покійним дядьком – так себе загартовував.
«Що з нею зараз?» – тепер шкодував, що не написав їй жодного листа. Може, тому що був зовсім молодий і не знав, про що писати дівчатам, а може, знову послухав діда Карпа. Зараз Григорій міг розслабитись і пригадувати і її сіро-голубі очі й те, як вона, збираючись усміхатися, дивно складала свої губенята, як рум’янцем заливалися її щоки, коли він на неї дивився. Від того завжди паморочилась голова. «Чи захоче його бачити, чи заміж вийшла та дитину народила, поки він воював? А якщо кинеться на шию?» – відчував, що цього разу він не піде від неї, навіть якщо з’явиться дід Карпо. Та і вчення дідове здавалося трохи смішним, мало того: тепер він не хотів бути інакшим і підкорятися якимось таємним законам. Пройшовши таку криваву м’ясорубку, хотів бути звичайною людиною і кохати. А вже за хвилину сумнівався, що саме так має вчинити. «Може, й справді у мене інша місія в цьому житті?» – згоден був і на неї, вважаючи, що тихе і спокійне життя не для нього. У такі моменти знову пригадував молоденьку інтелігентну дівчину з Саратова, яка поклала своє життя заради миру на землі. «Маргарита», – вуста самі шепотіли її ім’я, а серце шкодувало, що він так і не наважився сказати їй усе те, що хотілося. Мабуть, просто не зміг, вважаючи її набагато розумнішою, хоча була вона старшою лише на рік.
Тепер дивився на свої руки, загинав пальці, рахуючи роки, і все думав: двадцять років – це багато чи мало? Коли одяг шити, то мало, а