Ольга. Бернхард Шлинк
озглядала: ліжко, тумбочку, шафу, комод, вікно, завіси і знову наостанок лампу. Вона дивилася зацікавлено попри те, що сусідчине помешкання було так само сплановане і майже так само вмебльоване, як і квартира батьків дівчинки. Вирішивши, що тепер маленька мовчазна дитина побачила все у двокімнатній квартирі – з туалетом на сходовій клітці, – що там можна було побачити, сусідка допомогла їй вилізти на стілець біля вікна.
Це був бідний район, і за кожним високим будинком ховалося вузеньке подвір’я й ще один будиночок. Вузькі вулички заповнили люди з численних будинків, трамвай, візки, з яких продавали картоплю, овочі та фрукти, чоловіки і жінки, що торгували з лотків на животах усяким дріб’язком, цигарками та сірниками, хлопчаки, які продавали газети, й жінки, які продавали себе. На кожному розі вулиці стояли чоловіки і чекали вдалої нагоди – будь-якої нагоди. Раз на десять хвилин пара коней тягла колією вагон, і маленька дівчинка плескала в долоньки.
Навіть подорослішавши, дівчинка полюбляла стояти й дивитися. Не те що б ходіння завдавало їй клопоту – вона рухалася жваво і впевнено, але хотіла спостерігати й розуміти, що відбувалося навкруги. Її батьки майже не розмовляли одне з одним і з нею теж. Усіма вивченими словами й поняттями дівчинка завдячувала сусідці. Жінка залюбки багатослівно базікала, після падіння більше не могла працювати і часто заміняла дитині матір. Виходячи з дівчинкою з будинку, вона могла пересуватися тільки повільно і мусила весь час зупинятися. Однак жінка теревенила про все, що можна було побачити, пояснювала, оцінювала, повчала, а дівчинка не могла наслухатися, тож повільний темп і постійні зупинки влаштовували її.
Сусідка вважала, що дівчинці слід більше гратися з іншими дітьми. Проте у темних дворах і на сходових клітках життя було суворим: той, хто хотів відстояти власні права, мусив битися, а хто не бився, тим попихатимуть. Дитячі ігри радше нагадували підготовку до боротьби за існування, аніж розваги. Дівчинка не була боязкою чи слабкою. Їй просто не подобалися ці ігри.
Читати і писати вона навчилася ще до школи. Спершу сусідка не хотіла вчити цього дитину, щоб потім вона не нудьгувала в школі. Але згодом здалася й навчила, і дівчинка читала все, що могла у неї знайти – «Казки братів Ґрімм», «150 моральних оповідок» Гоффманна1, «Долю ляльки Вундергольд»2 і «Нечупару Петрика»3. Довгий час вона читала навстоячки, обіпершись на сервант або підвіконня.
У школі дівчинці було б нудно, навіть якби вона не вміла читати і писати. Учитель вдовбував у голови сорока школяркам літеру за літерою, і весь час проказувати за ним і повторювати, записувати і переписувати було страшенно нудно. Однак дівчинка завзято вчилася рахувати, щоб перевіряти крамарів, вона залюбки співала, а на уроках краєзнавства вчитель влаштовував для дітей екскурсії, тож незабаром дівчинка познайомилася з Бреслау, із містом та його околицями.
2
Якось вона дізналася, що росте в бідності. Те, що школа – нова будівля з червоної цегли з жовтими карнизами та пілястрами з піщанику – була гарнішою за інші будинки в районі, ще не означало, що сусідні хати були вбогими. Школа була школою. Але побачивши статечні багатоповерхівки на широких вулицях, вілли з садками, розкішні громадські споруди, просторі площі та парки й відчувши, що на берегах і мостах дихається вільніше, дівчинка збагнула, що в її районі живуть бідняки, а вона – одна з них.
Її батько був вантажником, і коли не мав у порту роботи, просто сидів удома. Мати була прачкою, забирала прання у щасливіших людей, несла його, зав’язавши у вузол, додому на голові, а потім, виправши, попрасувавши і загорнувши в простирадло, так само на голові несла назад. Вона працювала через день, але заробляла небагато.
Одного разу батько, коли він без сну і відпочинку кілька днів підряд вантажив вугілля, захворів. У нього боліла голова, його нудило, почалася гарячка – мати збивала жар, кладучи мокрий рушник йому на чоло і литки. Злякавшись червоного висипу на чоловікових животі та плечах і викликавши лікаря, вона вже теж страждала від запаморочення й високої температури. Лікар діагностував у них висипний тиф і поклав обох до шпиталю. Прощання з дівчинкою було коротким.
Більше вона ніколи не бачила своїх батьків. Відвідувати їх у шпиталі було заборонено, щоб не заразитися. Від сусідки, котра забрала дівчинку до себе, мала́ чула, що батьки незабаром повернуться, аж поки за тиждень не помер батько, а за десять днів – мати. Дівчинка залюбки залишилася б у сусідки, і та радо її залишила б, але батькова мати вирішила забрати онуку до себе в Померанію.
Уже протягом тих днів, коли бабуся клопоталася з похоронами, впорядковувала хатні справи і залагоджувала з вибуттям дівчинки зі школи, між ними не стало порозуміння. Жінка не змогла змиритися зі шлюбом свого сина. Вона неабияк пишалася власним німецьким походженням і не прийняла Ольгу Новак (навіть попри те, що та вільно розмовляла німецькою) як синову дружину. Коли батьки назвали дівчинку на честь матері, бабуся теж була проти. Опинившись під її опікою, дівчинка мусила отримати німецьке ім’я замість свого колишнього слов’янського.
Але Ольга не погоджувалася
Франц Гоффманн – німецький дитячий письменник та продавець книжок. –
Книжка дитячої письменниці та перекладачки Антонії фон Космар.
Книжка дитячого письменника, лікаря та психіатра Генріха Гофмана.