Ольга. Бернхард Шлинк
літнє небо зі стрімкими білими караванами хмарок. Тепер він повторив свою думку ще раз, спокійно та впевнено, наче зробив відкриття, або радше дещо вирішив:
– Бога немає.
Ольга підвела погляд від підручника і подивилася на хлопця.
– Натомість?
– Натомість?
– Що є на його місці?
– Нічого. – Гербертові її запитання здалося кумедним, і він з реготом похитав головою. – Світ існує, але не має ні Раю, ні Бога.
Дівчина відклала книжку вбік, витягнулася біля нього у траві й подивилася на небо. Небо їй подобалося, байдуже блакитне чи сіре, у дощ чи у сніг, коли його видно лише мигцем між краплями, що падають згори, або сніжинками, які пливуть у повітрі. Бог? Чому б Йому не жити на Небесах? А часом спускатися на землю, до церкви чи просто на природу?
– Що б ти зробив, якби Він раптом перед тобою з’явився?
– Як Лівінґстон перед Стенлі?11 Я б легенько вклонився і простягнув руку. «God, I presume?»12
Власний жарт так надихнув Герберта, що він розреготався, плескаючи долонями по землі. Ольга уявила собі цю сцену: Герберт у шкіряних бриджах і картатій сорочці й Бог у білому костюмі та пробковому шоломі, обидва трохи розгублені, обидва надміру ввічливі. Дівчина теж засміялася, однак вирішила, що людині жартувати над Богом негоже. А ще негоже сміятися з жартів інших, якщо вони стосуються Бога. Найбільше Ользі хотілося, щоб їй дали спокій і не заважали вчитися. З Божою поміччю, якщо Він захоче їй допомогти, а як ні, то ні.
Але Герберт не давав їй спокою. Останнім часом він неабияк захопився запитаннями. За кілька днів хлопець поцікавився:
– А чи існує безкінечність?
Вони знову лежали поруч, її обличчя в затінку книжки, яку дівчина тримала в руках, а його, із примруженими очима та соломинкою в роті, – на сонечку.
– Паралельні прямі перетинаються у безкінечності.
– Це дурниці, яких учать у школі. Невже ти справді віриш, що, йдучи довго-довго між рейками, колись можна дістатися туди, де вони перетнуться?
– Між рейками я можу йти лише до певного місця, а не безкінечно. Якби я могла так бігати, як ти…
Герберт зітхнув.
– Не кепкуй з мене. Я хочу знати, чи має безкінечність якесь значення для смертних людей зі смертними життями. Чи, може, Бог і безкінечність – це одне й те саме.
Ольга поклала розгорнуту книжку на живіт, але не відпустила її. Найбільше їй хотілося б підняти підручник і повернутися до читання. Вона мусила вчитися. Безкінечність її не хвилювала. Проте, коли дівчина повернулася до Герберта, він побачив її заклопотаний і повний сподівань вираз обличчя.
– Чому тебе цікавить безкінечність?
– Чому мене цікавить безкінечність? – Хлопець сів. – Те, що безкінечне, залишається також недосяжним, хіба ні? Та чи є щось таке, що залишатиметься недосяжним не лише сьогодні й із сьогоднішніми можливостями, а завжди?
– Чого б ти хотів від безкінечності, якби зміг її досягнути?
Герберт мовчав, утупившись поглядом кудись у далечінь. Ольга теж сіла. Що він там бачив? Поля
Девід Лівінгстон – шотландський місіонер і знаменитий дослідник Африки. Генрі Мортон Стенлі – керівник пошукової партії, яка знайшла мандрівника після того, як на кілька років зв’язок із ним перервався. Стенлі привітав Лівінгстона фразою, яка потім стала знаменитою: «Доктор Лівінгстон, я припускаю?»
Бог, я припускаю? (