Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива
дуже сексуальна у білому купальнику, заприятелювала на скелях майже під вікном його творчої майстернї з не менш сексуальним політиком ірландського походження. Американський посол при Сент-Джеймському дворі[27] був досить розпусною особою. Я вважала, що, як на чоловіка, що має за дружину маленьку терплячу жіночку, яка народила йому багато дітей, він забагато віддавався флірту зі сторонніми жінками. Хоча, за виключенням цієї вади, містер Кеннеді був дуже приємним, а його дев’ятеро дітей були просто чудовими! Я охоче віддала б праву руку і першу-ліпшу ногу за те, щоб опинитися членом їхньої родини. Вони мали вигляд справжніх американців і всередині теж були справжніми американцями: всі їхні обличчя постійно випромінювали посмішки, а зуби у них були такі бездоганні, що кожен міг би рекламувати зубну пасту.
Старший, Джо, спадкоємець, кремезний, із широкими плечима, чудово грав у футбол і мав ласкаву ірландську посмішку та добрі очі. Кетлін, гарне дівча, взяла на себе роль старшої доньки, хоча й не була нею насправді, і, можливо, саме через це дуже швидко подорослішала. Юніс – свавільна, із гострим розумом дуже здібної людини, залишилася такою назавжди. Джон, якого всі називали Джеком, був насправді шикарним хлопцем: спокусник із лукавою усмішкою та «звабливим» поглядом, справжня мрія кожної дівчини (він був також і моєю таємною мрією). Пет, приблизно мого віку, але не така незграбна та без жодного прищика на обличчі, дуже жвава дівчинка, яка вже починала перетворюватися на юну жінку. Боббі – «майстер на всі руки», який знав геть усе і завжди був готовий поділитися своїми знаннями й відповісти на будь-яке питання. Джин – тиха, ніжна дівчинка, яка підбирала залишені її братами та сестрами тенісні ракетки та мокрі рушники, майбутня віддана мати. І Тедді – він увесь час носився всюди на своїх товстеньких ніжках, завжди був радий виказати свою любов і марно намагався встигнути за своїми довгоногими братами й сестрами.
Розмарі була найстаршою дочкою, вона здавалася якоюсь чужою серед інших кмітливих та стрімких дітей. Саме Розмарі стала моєю подругою. Можливо, ми почувалися затишно поруч через нашу спільну недоладність та невідповідність оточенню. Ми часто подовгу сиділи в тіні дерев, вдивляючись у спокійне море та тримаючись за руки.
Місіс Кеннеді завжди добре ставилася до мене. Вона навіть запросила мене на ланч до їхньої вілли, що була розташована неподалік від нашого готелю. Тамі вмовляла мене припинити нервуватися, але я все одно чотири рази перевдягалася, перш ніж упевнилася, що не схожа на «європейську аристократку» і що моя сукня годиться для нормальної дитини, яка просто йде на ланч. І яким же ж довгим було їхнє застілля! Ми, молодші діти, слухали, як старші розмовляють про різні речі із батьком та висловлюють різні припущення щодо них, а місіс Кеннеді керувала прислугою та слідкувала за манерами молодших дітей. Жодного разу вона не дозволила собі критичного коментаря із принизливою оцінкою і нікого не висміяла. Ніхто не намагався виглядати
Офіційна назва місця акредитації послів іноземних держав у Лондоні.