Тінь над Інсмутом. Говард Филлипс Лавкрафт
що мені довелося побачити за своє життя! Мене б уже давно порішили за все те, що знаю, однак я встиг промовити другу присягу Даґона, тому мене не можна чіпати, якщо тільки їхній суд не визнає, що я свідомо розповів про те, що знаю… Але третю присягу я не складу – швидше здохну, ніж зроблю це…
А потім, приблизно коли почалася громадянська війна, стали підростати діти, які народилися після того сорок шостого року, так, дехто з них… Я тоді дуже перелякався і ніколи більше після тієї жахливої ночі не підглядав за ними і більше ніколи їх не бачив, адже за все життя всього надивився. Ні, жодного разу більше не бачив нікого. А потім пішов на війну, й якби мені вистачило тоді клепки, то нізащо б не повернувся в ці місця! Подався б потім світ за очі куди подалі… Але хлопці написали мені, що справи йдуть загалом незле. Це, мабуть, тому, що після шістдесят третього в місті постійно перебували урядові війська. А як тільки війна скінчилася, знову настали лихі часи. Люди стали розбігатися – млини не працювали, магазини закривалися, судноплавство припинилося, гавань немов задихалася, залізниця також зупинилася. Але вони… вони ніколи не переставали плавати вгору й униз річкою, туди-сюди, постійно прибуваючи зі свого проклятого сатанинського рифу – і з кожним днем усе більше вікон забивали, а з будинків, в яких начебто ніхто не мав жити, лунали якісь звуки…
Люди з інших місць часто розповідають про нас усілякі бздури – та й ви також, якщо послухаєш ваші запитання, либонь, їх чули. Подейкують про всілякі дивні речі, які їм начебто то там, то тут ввижаються, або про прикраси, які невідь-звідки взялися і неясно з чого зроблені. Але щоразу ніхто не каже нічого конкретного. Ніхто нічому не вірить. Усі ці золоті коштовності називають піратським скарбом, кажуть, що люди в Інсмуті хворі або взагалі не при собі. А ті, хто живе тут, також намагаються рідше зустрічатися з незнайомцями та чужинцями, хутко випровадити їх звідсіля, радять менше пхати носа куди не слід, особливо у вечірній час. Собаки завжди гавкали на них, коні відмовлялися везти, хоча коли машини з’явилися – все ніби знову стало нормально…
Сорок шостого капітан Обед узяв собі нову дружину, яку ніхто в місті жодного разу не бачив. Подейкували, що він начебто сам не хотів, та вони змусили, а потім прижив від неї трьох дітей: двоє ще молодими кудись зникли, а третя, дівчина, зовні зовсім нормальна, як усі, навіть до Європи їздила вчитися. Обед потім видав її за одного одуреного хлопця з Архема, котрий ні про що навіть не здогадався.
Але на великій землі з інсмутськими хлопцями ніхто не бажає тепер мати справу. Барнаба Марш, котрий зараз керує справами фабрики, онук Обеда і його першої дружини, а його батько Онесіфор, старший син Обеда, – також одружився з однією з них, причому відтоді її ніхто більше не бачив.
Зараз для Барнаби саме настав час перетворення. Повіки на очах зімкнути вже не може, та й весь змінюється. Кажуть, одяг він ще носить, але вже скоро спуститься під воду. Може, вже і пробував – вони так чинять для розминки, чи щось таке, а