Вибрані твори. Казимир Твардовський
в теоріях матеріалізму. Тому що матеріаліст, бачачи, що після знищення певних частин мозку певні розумові функції більше не проявляються (що вони перестають існувати, цього ніхто не може стверджувати, бо можуть існувати й надалі, не проявляючись), стверджує з тріумфом: «Отже, я відкрив причину розумової діяльності; нею є мозок», і цілковито забуває про те, що кожен, навіть найрадикальніший ідеаліст визнає факт, що без мозку розумові функції людини не можуть проявитися, тільки лише, що найрадикальніший ідеаліст виявляє в цьому випадку більше притомності і холодної критики, аніж позитивістський матеріаліст, оскільки стверджує тільки те, в чому переконався, а саме, що мозок є лише умовою прояву розумових функцій, і утримуючись від твердження, якого ще жоден матеріаліст не зміг довести, що мозок є причиною цих розумових функцій.
Ми часто навіть не спроможні розпізнати, що є причиною, а що наслідком. Є спірним, наприклад, питання, чи тоді, коли якийсь сон поєднується з певною активністю організму, ці зміни викликають цей сон або ж настають завдяки самонавіюванню, як наслідок цього сну. Інший приклад підміни причин і наслідків бачимо у всіх лікарських приписах, які радять нам засоби для продовження життя. Таким приписом, між іншим, є рекомендація мало їсти, бо ті люди, які довго жили і залишалися здоровими, дуже мало їли. Але вони не тому довго жили, що мало їли, а лише мали так влаштований організм, що хімічні зміни, необхідні для перетворення їжі на органічні складові, відбувалися дуже повільно, внаслідок чого не лише їхній організм зношувався повільно, але також тієї самої кількості їжі їм вистачало на довший час, аніж тому, про кого кажемо, що він швидко живе.
Мені здається, що того, про що я сказав, достатньо, аби нас спонукати до якнайбільшої обережності у ствердженні того, що є причиною якогось явища, і аби нас навчити, що ніколи не треба поспішно відкидати твердження тих, хто стверджує, що вони відкрили якусь нову причину, якусь нову активну силу, перш ніж ґрунтовно не дослідимо методів і підстав, на яких ґрунтується твердження про існування цієї нової сили. Якби наука завжди дотримувалася цієї засади, вона не була би так сильно осміяною власне тоді, коли прославляла, з одного боку, Вольтера як апостола вільного дослідження, а з другого, насміхалася з Ґальвані, називаючи його «танцмейстером жаб». Або тоді, коли, з одного боку, тріумфувала, що в законі збереження енергії і розвитку згідно із Дарвіном знайшла ключ до розв’язку всіх проблем Всесвіту, а з другого боку, в 1876 році постаралася, аби віденська поліція заборонила, як шахрайство, професорові Гаусенові публічну демонстрацію гіпнотичних експериментів, якими сьогодні, через п’ятнадцять років, наука якнайактивніше займається. Тож, як мені здається, наука уже в найближчому майбутньому буде змушена схилитися до того, аби зайнятися розмаїтими речами, на які сьогодні, з висоти академії наук, дивиться з погордою, пишаючись патентом знання та виключним привілеєм розуму.
4. Цю помилку науки, про яку я власне говорив, пояснює