Америка. Франц Кафка
і невдовзі голос паровичника вже не звучав упевнено на все приміщення, а це вже було небезпечно. Перший почав гратися своїм ціпком чоловік у цивільному, стукаючи ним, щоправда, тихенько, об паркет. Інші панове поглядали сюди й туди. Чиновники з управи порту взялися за документи й заходилися, хоч ще й трохи неуважно, їх гортати, корабельний офіцер знову підсунув ближче до них свого стільця, а старший касир, гадаючи, що вже виграв справу, іронічно зітхнув. Серед цієї загальної неуваги, схоже, тільки служник, який трохи співчував горю бідняка, що опинився перед панами, здавалось, ще слухав його і поважно кивав Карлові головою, ніби хотів цим щось сказати.
Тим часом за вікнами тривало портове життя: пласка баржа з цілою горою бочок – їх довелося добре укласти, щоб вони не розкочувалися, – пропливла повз корабель, і в каюті запала темрява: невеличкі моторні човни, що їх Карл тепер, коли б мав досить часу, міг би як слід роздивитися, стрілою мчали вдалину, скоряючись порухові рук людини, що стояла за стерном. З шумовиння подекуди виринали химерні поплавці і відразу ж під здивованим поглядом Карла тонули знову; човни з океанських пароплавів, що їх матроси, завзято веслуючи, вели до берега, були повні пасажирів; вони, як і належало, сиділи спокійно й очікувально, хай багато хто з них не міг відмовитися від втіхи крутити головами, стежачи за цими мінливими лаштунками. Нескінченний рух, неспокій, перенесений з неспокійної стихії на безпомічних людей та на витвори їхніх рук.
Та все закликало до поспіху, до виразності, до вкрай ретельного змалювання; а що ж робив паровичник? Говорячи, він увесь обливався потом, паперів, що на вікні, він уже давно не міг тримати в тремтячих руках; з усіх сторін світу напливали на нього нарікання на Шубаля, з яких, на його думку, одного-єдиного вистачало би, щоб остаточно цього Шубаля поховати, втім усе, що він міг продемонструвати капітанові, була лише якась сумовита коловерть усього водночас. Пан із бамбуковим ціпком давно уже тихенько посвистував у стелю, панове з портової управи вже затримували офіцера за своїм столом і жодним виразом обличчя не давали на розум, що збираються його відпустити, було очевидно, що тільки капітанова незворушність стримує старшого касира від того, щоби втрутитися, а служник, поштиво виструнчившись, щомиті очікував капітанового наказу, що вчинити з паровичником.
За таких обставин Карл не міг більше стовбичити без діла. Тим-то він повільно рушив до паровичника й капітана, гарячково міркуючи, як би його вправніше зарадити справі. І справді був уже час, бо ще якась мить, і вони могли б обидва вилетіти з бюра. Капітан, може, людина і незла і, крім того, зараз, як здавалось Карлові, мав якусь особливу причину показати себе справедливим начальником, але ж, врешті, людина – не інструмент, щоб на ній грати, як тобі заманеться, а саме так і робив паровичник, щоправда, через те, що обурення в душі в нього било через край.
Тому Карл мовив йому:
– Вам треба сказати все це простіше, зрозуміліше, бо з того, що ви розповідаєте, пан