Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко
до Брюховецького зі Змієва, під стінами Харкова. Він одразу, як і воєвода, подумав, що запорожець був з тих, що підбивають нарід на повстання. Він на власному досвіді, живучи на Правобережній Україні, упевнився в тому, що після повстання і смерти Хмельницького, гетьмани тільки сперечалися за булаву, йшли війною один на одного, а військо їхнє грабувало нарід, руйнувало міста й села. Нарід, зубоживши, подавався шукати кращої долі на Московщину й заселяв Дике Поле на кордоні Московської держави.
І тут не всім був мед: треба було і про свій хліб дбати, і одбива-тися від татарських загонів, і нести важку сторожову службу. Але тут, проте, було спокійніше, ніж на Правобережній Україні, а поява запорожців, як думав Дорошів батько, загрожувала цьому спокоєві. Він замислився, а Дорош дивився на нього і не розумів, що так засмутило батька.
– Де ж ти бачив запорожця? – глянувши в очі хлопцеві, спитав він.
– На пасіці, у Журавля. А Журавлеву пасіку пограбували москалі.
Батько здивовано подивився на Дороша: от тобі й спокій!
– Як пограбували? Коли?
– Сьогодні. Але запорожець добре наклав москалям!
Хлопець розповів батькові про бійку боярських дітей з запорожцем і про їхні балачки у садку, коло шинку.
– А запорожець знає вас, – додав Дорош, – він каже, що колись вас, тату, від татарського аркану визволив.
– Стривай, стривай… – задумливо сказав батько.
Наче хто підняв перед ним завісу, що ховала за собою його минуле: шляхом, що колись, ще за першого харківського воєводи Селіфонтова, пробили харківські козаки до Торського солоного городка, іде чумацька валка з сіллю. Вози риплять, курява хмарою в’ється з-під коліс. На передньому возі стирчить дрючок, а на дрючку б’ється й теліпається пучок сивої тирси. Високо на мішках з сіллю сидить півень: він кукурікає на зорі, будить чумаків та розважає їх у дорозі.
Ой покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами, козаками, на Вкраїну, на слободу… —
заводить Пашко Олійниченко, що йде попереду.
На Вкраїні всього много і паші, і браги… —
підхоплюють задні:
Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги.
На Вкраїні суха риба із шапраном,
Будеш жити з козаком, як із паном.
А у Польщі суха риба із водою,
Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою…
І раптом усе змінилося: з гиком вилетів з балки татарський загін. Олійниченко з розрубаною головою повалився на шлях; сусід Омель-ко, що йшов поруч нього, поліг від стріли, що вп’ялася йому в груди, а він, Наливайко, ухопив рушницю з воза і хотів випалити у татарина, що летів конем просто на нього. Але раптом щось збило його з ніг і потягло по землі.
Що далі було – не пам’ятав Дорошів батько. Коли він розплющив очі, то побачив, що коло нього стоїть молодий запорожець, майже хлопець, а поруч нього, звалившись з коня, лежить у калюжі крови татарин. А коли Наливайко підвівся й оглянувся навкруги, то побачив, що ватага запорожців добивала поранених татар і в’язала руки здоровим.
– Хто ж ти такий і за кого мені Бога молити,