Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко
купанням і на пасіці, Дорош зовсім забув про те, що йому треба йти до школи. Звичайно, він не дуже поспішав туди, але тепер він побіг, як лоша. На це було багато причин: перше те, що він занадто спізнився, і йому, мабуть, буде хльос від бакаляра; друге – це було вже приємніше – він жадав розповісти товаришам про те, як запорожець наклав кацапам; і третє – це було найприємніше – похвастатися, що він навчився плавати.
Він швидко пішов дорогою, що лягла попід самою горою. Праворуч від нього підіймалася глиняна круча, і ліворуч були садки й пасіки козаків. Він спинився тільки на хвилину коло криниці, що вибивалася з-під кручі і прозорим струмком вибігала на сірий порошний Шлях.
Коли Дорош підійшов до криниці, біля неї стояла молодиця і відром брала воду. Хлопець міг би попросити напитися у неї, але це було б дуже просто і звичайно, через це він ліг на землю і, устромивши губи, почав смоктати холодну, як лід воду.
– Ач, – сказала молодиця, підіймаючи на плече коромисло, – ковтає, як цуценя!
Вода з криниці, особливо в таку спеку, здавалася Дорошеві солодкою, як ніколи. Напившись, він піднявся нагору і підійшов до башти, де висів віщовий дзвін. Од грубої та високої стіни города й башти падали густі тіні, а з глибокого рівчака, що оточував стіну, пахло вогкістю, лободою й ще чимсь не дуже приємним, бо туди, у рівчак, частенько завітали в тяжку хвилину і перехожі люди і, особливо, вартові козаки, що стояли по баштах і біля воріт.
Промайнувши ворота, де в холодочку спав вартовий козак, До-рош кривенькими вулицями пішов до школи. Хати, криті очеретом, виглядали з-поза тинів і мружилися на Дороша кругленьким зеленкуватим склом своїх невеличких вікон. Вітрець тихенько гойдав пляшки коло шинків. У глибокому поросі вулиці купалися кури. Червоний півень, з розбитим у частих бійках гребінцем, злетів на тин, войовниче затріпав крильми і роззявив дзьоба, щоб оголосити й повідати світові ще одну перемогу, але Дорош, націлившись, запустив у нього грудкою землі. Грудка влучила в шию співцеві, і він, крякнувши і збившись з тону, ганебно злетів у бур’ян. Наздогін хлопцеві полетіло кілька не дуже ласкавих слів від господині півня, що в цю хвилину виносила попіл і виглянула на вулицю, але її побажання тільки трохи відсвіжили гарячу голову хлопця, що летів вже вулицею, знімаючи п’ятами сіру куряву.
Коло школи, що містилася в хаті, недалеко церкви, товаришів уже не було; всі вони сиділи в школі і з її вікон вилітало голосне гудіння школярів.
Коли Дорош зайшов у школу, він побачив давно знайому картину: за двома довгими столами сиділо чоловіка п’ятнадцять школярів. Перед ними лежали книжки й чорні дощечки, що на них учні писали крейдою. Кожний з них бубонів своє: той читав Псалтир, той Часо-слівця, а найменші гризли склади.
Пан директор, бакаляр і мандрівний дяк, в одній особі Панаса Йосиповича Цурки, в той час стояв спиною до дверей і водив указкою перед носом Митра Стріхи, приятеля Дорошевого, що нав’язав йому на річці «сухарів».
Бакаляр був високий, дужий чоловік у довгому вицвілому підряснику; на спину йому, як у доброї дівчини, звисала товста коса.
Цей дяк, на думку панотця Успенської церкви, був чудернацькою