Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко
як ще за старого Хмеля казали. Я з ним і коло Жовтих Вод ляхів бив і під Пилявою. Поб’ємо ляхів, не буде в Україні ні пана, ні хама. Ляхів позбулися, своїх панів позаводили. Той з гетьманом… Той з ляхами… Той з татарвою, а той з москалями… Зі старців латану свитину годні стягнути.
– Петро не такий.
– Хто? Дорошенко? Є тут у нас чоловік з Правобережжя. Ледве ноги виніс відтіля. Каже: татарва Дорошенкова пів-України ясирем погнала до Криму… Дорошенко! Тьху! – плюнув старий.
– Ач який! Тобі ніхто не догодить. А ви б тут за воєвод узялися, а ми б вас підтримали… – вдарив запорожець Журавля по плечу.
– Хе, хе! – засміявся Журавель, – не ті часи. Досить того, що наробив тут Сірко. Багато народу зубожіло від нього… Стій! – раптом спинився старий. – На пасіці хтось є… Я чую голоси!
Крізь гущавину лісу з пасіки до них долетів веселий регіт і огидна лайка.
– Ха, ха! – долетів до них чийсь дужий регіт. – Здорово жиганула!
Дід, продираючись крізь кущі, навпростець пішов до пасіки.
Коло вуликів стояли три парубки у московських вбраннях і викурювали бджолу. Кілька вуликів було перевернуто і лежало на землі. Коло парубків стояв великий казан, що в ньому Журавель варив собі куліш, і москалі, видираючи щільники, клали мед у казан. Бджоли хмарою гули коло злодіїв, але ті, розмахуючи димучими головешками, відганяли їх. Парубки сміялися й гидко лаялися.
– А що ви тут робите? – сказав, підступаючи до них, Журавель.
Парубки глянули один на одного, наче вони почули щось невимовно забавне й смішне.
– С поля вєтєр… – сказав один з них, що був з сергою у правому усі.
– Ха, ха! – зареготав другий, чорний, як жук.
– С поля вєтєр… Ха, ха!
Старий Журавель затремтів від гніву.
– Нащо грабуєте пасіку, сучі діти?!
– Ето он нас так, боярскіх дєтєй?
Третій, високий з кучерявим волоссям, що вибивалося з-під соболевої шапки, підійшов до діда й сказав:
– Сам ти сукін син, чєркасішко поганий! – і, розмахнувшись, ударив старого у скроню.
Старий поточився.
– За що б’єшся?..
– Малчі, сволочь!..
Москаль знову розмахнувся й ударив діда. Обличчя дідове заллялося кров’ю, і він упав на землю.
– Я тєбя єщьо нє так…
Але в цей час підоспів запорожець. Дорош бачив, як дорога соболева шапка раптом полетіла на землю від дужого вдару запорожця, а власник її від другого стусана з розбитим носом вже лежав поруч діда.
– Бєй хохла! – закричав безусий з сергою.
Він та чорний з двох боків напали на козака. Дорош з зацікавленням, тремтячи від гніву, стежив за бійкою. Йому хотілося своїми хлопчачими силами допомогти запорожцеві. Але цього було вже не треба. За хвилину і безусий вже лежав на землі, а чорний, ухопившись за живіт, майже рачки, бо у нього захопило подих від удару чоботом, пішов геть з пасіки.
Той, що був у соболевій шапці, скочив. Обличчя йому перекосилося від злості, з розбитого носа на каптан падали краплини крови.
– Убью!