Новини. Андрій Войніцький
як ти!
Без стуку ввірвався Денис, патлатий начальник техвідділу, вічно собі на умі. Він з усіма поводився по-хамськи (хоча в агенції всі грубіянили) і, як на перший погляд, цілими днями бив байдики та рубився в найновіші шутери в своїй комірці, схожій на таємну кімнату Синьої Бороди. Там у нього стояв надзвичайно потужний комп’ютер, який колись за фантастичні гроші замовили в Японії, і до цієї пекельної машини в корпорації Смірнова було підключене геть усе. На столі у Дениса стирчали відразу два величезні монітори, на яких нескінченно повзли якісь зелені цифри, майже як у «Матриці».
Денис одягався як пропитий співак кантрі з техаської глибинки, зав’язував патли в хвіст, франтував гостроносими ковбойськими чоботами, але замість широкополого капелюха носив вишивані узбецькі тюбетейки. Він справляв дивне враження.
Зігнавши знервовану Віку з її крісла, він по-свійськи там розсівся за її комп’ютером, почаклував і скомандував:
– Дивимось.
Рибка в акваріумі ворухнула хвостом. Час тягнувся повільно. На екрані з’явився відеозапис з камери в редакційному коридорі. Денис відмотав. Ми побачили, як у коридор заходять різні люди, виходять, знову заходять, проходять до прес-центру, юрмляться біля дверей, розходяться, знову збираються біля накритих офіціантами столів, їдять і випивають на фуршеті, потім знову стає порожньо, і, нарешті, з робочого кабінету виходжу я, вдягнений, з наплічником – іду на страйк водіїв трамваїв. Минає час. Денис мотає далі…
Аж раптом до кабінету заходить людина. Судячи з фігури – молодий хлопець. На ньому джинси і куртка. Обличчя не розібрати. Через сім хвилин він виходить. Тепер камера фіксує його обличчя, проте він, як на зло, в каптурі і дуже дивно нахиляє голову. Запис чорно-білий, камера знімає згори.
– Упізнаєш? – спитала Віка.
Я вдивлявся.
– Н-ні… А можна наблизити?
– Можна, – підтвердив Денис. – Можна зробити фоторобот, оголосити всім постам, відправити в розшук Інтерполу, вислати п’ять мотоциклетів з кулеметами!
– Хоча б видно, що це не ти, – вдивлялася в екран Лєна, короткозоро щурячись.
– А в тебе були сумніви? – дратувався я.
– Ясна річ! Від тебе всього можна чекати! Ти ж дурень і алкоголік!
Я вже хотів сповна їй відповісти, хай навіть я її підлеглий, проте не можна ж так з людьми, – але втрутилася Віка.
– Лєна права! – резюмувала вона, вочевидь дуже вимотана цією ситуацією. – Хоча б є доказ, що це не ти! Ти впізнаєш його, ще раз питаю?
– Ні, – відповів я.
– Моли Бога, щоб про це знали тільки ми, – прошипіла Віка, знову накручуючи себе і сама від себе сатаніючи. – Якщо це спливе, вилетиш під три чорти! І не пиши поки що блоги, Даня. Я знаю, я просила, але не треба. Утримайся. Про всяк випадок.
У неї знову запілікав телефон, і вона миттєво відповіла натренованим, як у собаки Павлова, рефлексом:
– Так, Арнольде Філіповичу! Мова йшла про тиждень. Ні, таке не робиться за два дні…
Вона метушливо замахала рукою, і ми всі пішли з кабінету.
Залишок робочого