Лаяти не на те дерево. Эрик Баркер
але іноді вони ламали непохитні традиції на кшталт рабства, як це зробив Авраам Лінкольн.
Макунда зрозумів це не з чуток. Ця нетрадиційна кандидатська дисертація винесла його на академічний ринок праці. Не беручи до уваги Гарвард та Массачусетський технологічний інститут, він отримав запрошення лише на дві співбесіди після подання понад п’ятдесяти заявок. Пересічні навчальні заклади потребували професора з традиційними поглядами, який міг би викладати політологію – вони хотіли фільтрованого науковця. Нестандартний підхід Макунди зробив його маловірогідним кандидатом на звичайні професорські посади. Лише школи, що шукають «геніїв або аутсайдерів», ресурси для підтримки різноманітності та всебічного розвитку факультету, були зацікавлені в такому, як він. Гарвардська школа бізнесу зробила йому пропозицію, і він погодився.
Коли я говорив з Макундою, він сказав: «Різниця між хорошими лідерами і великими лідерами – це не питання "більшого". Вони принципово різні люди». Якби британці, побачивши провал політики примирення, сказали: «Нас улаштовує Невілл Чемберлен»,– їх би покарали. Їм не потрібен був більш відфільтрований лідер під час війни; їм потрібен був хтось, кого система ніколи б не впустила у двері. Старі методи не спрацювали, і подальше використання їх було б катастрофічним. Щоб боротися з такою загрозою, як Гітлер, їм потрібен був хтось на кшталт Черчилля.
Коли я запитав Макунду, що робить нефільтрованих лідерів більш впливовими, він розповів, що вони володіють унікальними якостями, які відрізняють їх серед інших. Не такими привабливими характеристиками, як-от «неймовірно розумний» або «політично проникливий». А якостями, які часто були негативними у своєму значенні, ті, що ми з вами вважали «поганими», але в певному контексті вони виявилися позитивними. Як і паранойя Черчилля стосовно оборони британської держави, ці якості мали згубний вплив, що за певних обставин міг бути допінгом.
Макунда називає це «підсилювачами». І вони тримають у секреті те, як ваша найбільша слабкість може стати вашою найбільшою силою.
Гленн Гулд був таким іпохондриком5, що якщо ви чихнете під час телефонної розмови з ним, він негайно покладе слухавку.
Класичний піаніст зазвичай носив рукавички, і для нього було цілком нормальним мати із собою кілька пар. Не кажучи вже про портативну аптечку ліків, яка в нього також завжди була із собою. Гулд казав: «Один репортер написав, що я подорожував із валізою, набитою ліками. Насправді, не такою вже вона була й повною». Він скасовував до 30 % своїх концертів, іноді переносив їх, а згодом таки скасовував. Гулд говорив: «Я не відвідую концерти, іноді навіть свої».
Так, він був дивним хлопцем. Він також є одним із безперечно видатних музикантів ХХ століття. Він виграв чотири Греммі та продав мільйони альбомів. Він навіть домігся істинного прояву слави в нашу епоху: на нього посилалися в епізоді «Сімпсонів».
Гулд був не просто іпохондриком. Газета
Іпохондрія є психічним розладом, що проявляється в постійному занепокоєнні людини з приводу наявності серйозного захворювання, навіть якщо у неї все нормально і аналізи в нормі.