Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
Коут і сам мав доволі хворобливий вигляд. Не те щоб нездоровий, але якийсь порожній. Кволий. Як у рослини, яка після пересадки не в той ґрунт почала в’янути через нестачу чогось життєво важливого.
Ґрем помітив різницю. Жести шинкаря були не такі чудні. Голос не такий глибокий. Навіть очі були не такі ясні, як місяць тому. У них наче колір потьмянів. Вони менше скидалися на морську піну, на зелену траву, ніж раніше. Тепер вони були схожі на річкову ряску, на дно зеленої скляної пляшки. Волосся ж у нього колись було яскраве, полум’яне. Тепер воно здавалося… рудим. Просто такого кольору, як руде волосся, та й усе.
Коут прибрав полотно та зазирнув під нього. Деревина мала темний вугільно-сірий колір із чорними зернятами й була важкою, наче лист заліза. Над вирізаним у деревині словом було вбито три темних гачки.
– «Примха», – прочитав Ґрем. – Дивне ім’я для меча.
Коут кивнув, стараючись не виказувати обличчям жодних почуттів.
– Скільки я тобі завинив? – тихо спитав він.
Ґрем на мить замислився.
– Після того, шо ти мені дав за деревину… – Його очі хитро зблиснули. – Десь один і три.
Коут дав йому два таланти.
– Решту залиш собі. Працювати з цією деревиною нелегко.
– Так і є, – відповів Ґрем із певним задоволенням. – Під пилкою наче камінь. Під різцем – як залізо. Скільки я не старався, не зміг його обпалити.
– Я помітив, – сказав Коут, зацікавившись на мить, і провів пальцем по темнішій борозні, яку літери утворювали в дереві. – Як це тобі вдалося?
– Ну, – самовдоволено заговорив Ґрем, – згаявши півдня, я поніс його до кузні. Ми з хлопчиною зуміли обпалити його розпеченою залізякою. Поки воно в нас почорніло, минуло дві години з гаком. Диму зовсім не було, зате смерділо від нього старою шкірою й конюшиною. Ще та холера. Шо то за дерево, шо не горить?
Ґрем зачекав якусь хвилю, але шинкар нічим не показав, що його почув.
– То куди мені цю штуку повісити?
Пожвавішавши, Коут оглянув залу.
– Гадаю, можеш залишити це мені. Я ще не визначився, куди її примостити.
Ґрем залишив жменьку залізних цвяхів і попрощався з шинкарем. Коут стояв біля шинквасу, знічев’я погладжуючи дерево й слово на ньому. Незабаром вийшов із кухні Баст і зазирнув учителеві за плече.
На якийсь час запала тиша, наче вони вшановували загиблих.
Врешті-решт Баст подав голос.
– Можна дещо спитати, Реші?
Коут лагідно всміхнувся.
– Завжди можна, Басте.
– Дещо каверзне?
– Інших запитань, мабуть, і ставити не варто.
Вони ще якусь мить мовчки повитріщалися на предмет на шинквасі, неначе стараючись його запам’ятати. «Примха».
Баст на мить завагався, відкрив рота, а потім закрив його з засмученим виглядом. Опісля повторив процес.
– Питай уже, – нарешті сказав Коут.
– Про що ви думали? – вимовив Баст із дивною сумішшю сум’яття й тривоги.
Коут відповів далеко не одразу.
– Назагал,