Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
залізо, пане.
Командир наблизився та потер його пальцями, а тоді відпустив; воно впало Хроністові на груди.
– То залиш собі. Я не стаю між людиною та її релігією, – сказав він, а тоді висипав вміст гаманця в одну руку та з вигуками, які виражали приємний подив, заходився перебирати одним пальцем монети. – Писарям платять краще, ніж я думав, – промовив він, почавши відраховувати частки своїх підлеглих.
– Ви, бува, не залишите мені гріш чи два з цієї суми? – запитав Хроніст. – Стільки, щоб можна було пару разів поїсти гарячого, та й усе.
Шестеро чоловіків повернулися до Хроніста так, ніби геть не вірили своїм вухам.
Командир розсміявся.
– Тіло Господнє, та в тебе явно міцні горішки! – у його голосі відчувалася несподівана для нього самого повага.
– Ви ж ніби маєте клепку в голові, – відказав Хроніст, знизавши плечима. – А людині треба їсти.
Їхній ватажок уперше всміхнувся.
– З цим я можу погодитися. – Він дістав два гроші та помахав ними, а тоді поклав назад до Хроністового гаманця. – То ось тобі два грошики за горішки, – кинув Хроністові гаманець і запхав гарну сорочку королівського синього кольору в сакву.
– Дякую, пане, – озвався Хроніст. – Вам, мабуть, незайве буде знати, що в тій пляшці, яку взяв один з ваших людей, міститься деревний спирт, яким я промиваю свої пера. Якщо він його вип’є, буде біда.
Командир усміхнувся й кивнув.
– Бачите, що буває, як поводитися з людьми добре? – сказав він своїм підлеглим, видершись на коня. – Радий знайомству, пане писарю. Якщо ви зараз підете своєю дорогою, то ще зможете дістатися Абатового Броду дотемна.
Коли до Хроніста перестав долинати стукіт кінських копит, він заново наповнив дорожню торбу, подбавши про те, щоб усе було гарно складено. Потім стягнув один чобіт, вийняв устілку й дістав щільно закутаний вузлик із монетами, запханий углиб носака. Кілька з них він переклав у гаманець, а тоді розв’язав штани, дістав із-під кількох шарів одягу ще один вузлик із монетами й доклав трохи грошей звідти до гаманця.
Секрет був у тому, щоб носити в гаманці саме таку суму, як треба. Буде замало – і вони засмутяться та, швидше за все, шукатимуть іще. Буде забагато – і вони прийдуть у захват, а тоді ними може заволодіти жадібність.
Третій вузлик із монетами був запечений у черству хлібину, яка б зацікавила хіба що найголодніших злочинців. Поки що він лишав її у спокої, так само, як і цілий срібний талант, який заховав у баночці чорнила. З роками він почав сприймати останній швидше як талісман на удачу. Його ще ніхто ніколи не знаходив.
Він мусив визнати: мабуть, це було найввічливіше пограбування в його житті. Грабіжники були ґречні, вправні та не надто тямущі. Втратити коня та сідло було сумно, але він міг купити інших в Абатовому Броді, і тоді в нього все одно залишиться вдосталь грошей, щоб жити спокійно, доки він не покінчить із цією дурістю та не зустрінеться зі Скарпі в Треї.
Відчувши настирливий поклик природи, Хроніст продерся крізь криваво-червоний сумах край дороги. Коли він застібав штани знову,