Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

      Мені наснилося, що я йду лісом з негарним із лиця Лаклітом, мисливцем, який подорожував із нашою трупою, коли я був менший. Він ішов крізь підлісок тихо, тим часом як я здіймав більше шуму, ніж поранений віл, який тягне перекинутого воза.

      Після тривалого приємного мовчання я зупинився, щоб поглянути на одну рослину. Він тихенько підійшов до мене ззаду.

      – Борода мудреця, – пояснив. – Це видно по його краю. – Він потягнувся за мене і злегка погладив відповідну частину листка. Вона дійсно скидалася на бороду. Я кивнув.

      – Це – верба. Її кору можна жувати, щоб притлумлювати біль. – Вона була гіркою і дещо жорсткою. – Це – черемиця, не торкайся її листків. – Я не став їх торкатися. – Це – воронець, його маленькі плоди спокійно можна їсти, поки вони червоні, але в жодному разі – коли вони зелено-жовто-помаранчеві.

      – Ось так треба ступати, як хочеш іти тихо. – Тут мені заболіли литки. – Ось так тихо розсувають кущі, нічим не виказуючи свій шлях. Отут можна знайти сухе дерево. Отак ховаються від дощу, не маючи полотна. Це – отець-корінь. Їсти його можна, але смак у нього кепський. Це, – він показав рукою, – прямопрут, рижкосмуг, ніколи їх не їж. Той, що з маленькими шишечками, – це реп’яшець. Їсти його варто лише тоді, як ти щойно з’їв щось подібне до прямопрута. Від нього вибльовують усе, що є в шлунку.

      – Отак треба ставити пастку, яка не вб’є кролика. А ця пастка його вб’є. – Він скрутив зі шпагату петлю – спершу в один спосіб, а потім в інший.

      Дивлячись, як його руки орудують шпагатом, я усвідомив, що він – уже не Лакліт, а Абенті. Ми їхали фургоном, і він навчав мене зав’язувати морські вузли.

      – Вузли – цікава штука, – говорив Бен, працюючи. – Вузол – це або найміцніша частина мотузки, або найслабша. Це залежить виключно від того, наскільки добре впоратися зі зв’язуванням. – Він підняв руки, розтягнувши переді мною між пальцями неймовірно складний візерунок.

      Його очі виблискували.

      – Запитання є?

      – Запитання є? – сказав мій батько. Ми зупинилися на вечір зарано через сірокамінь. Він сидів, налаштовував лютню та нарешті збирався зіграти матері й мені свою пісню. Ми так довго на це чекали.

      – Якісь запитання є? – повторив він, сидячи й притулившись спиною до великого сірокаменя.

      – Чому ми зупиняємося біля сірокаменів?

      – Здебільшого за традицією. Але дехто каже, що вони позначали старі дороги… – батьків голос змінився й перетворився на голос Бена,– …безпечні дороги. Часом – дороги до безпеки, часом – безпечні дороги, що вели до небезпеки. – Бен витягнув до нього одну руку, неначе відчуваючи тепло багаття. – Але вони мають певну силу. Це став би заперечувати лише дурень.

      Тут Бен зник, а стоячий камінь уже був не один – їх було багато. Більше,