Манускрипт з минулого. Петро Лущик
Маркіян? – перепитала жінка, засовуючи у холодильник швидкопсувні продукти.
– Наш Маркіян. Що священиком служить.
– Маркіян? – здивувалася Анастасія. – Знаю. А навіщо він тобі?
– Потім розповім. Треба.
– Нічого собі! Залишила тебе на півдня самого, а він, виявляється, в релігію вдарився. У монастир збираєшся? Не візьмуть!
– Чого це не візьмуть? – запитав Павло, неначе ця розмова справді мала хоч якийсь сенс.
– У тебе малі діти. Спочатку вирости їх, нехай стануть самостійними, а потім залишай мирське життя.
– Та не збираюся я нікуди йти! Де править Маркіян, знаєш?
– Знаю. За Львовом. Якесь село… Запитаю твоєї мами. Він там осів надовго. Ніяк не змириться з утратою. Запитаю.
Коли Павло дізнався потрібну йому адресу – а це було глухе село у сусідньому районі, куди дістатися можна було лише рейсовим автобусом не першої свіжості і то зі Львова, – йому прибилася невеличка «шарашка», не така, щоб аж надто заробити, але й зовсім не безгрошів’я. Десь незабаром мали починатися сумні холодні осінні дощі, тож знайомий із сусіднього села найняв його перекрити дах на стайні. Тому Павло міг звільнитися тільки увечері в п’ятницю. Цілком слушно припустивши, що один день нічого не змінить, вирішив почекати до неділі. Коли-коли, але священик Маркіян у такий день обов’язково буде вдома.
Практично на всю суботу Павло Загородній засів за домашній комп’ютер, на превелике розчарування восьмирічного сина. Він устиг ознайомитися з різноманітними видами шрифтів, позакачував декілька, причому його текстовий редактор міг використовувати і церковнослов’янський шрифт, і середньовічний латинський, і навіть санскрит. Тобто син, якщо у нього все ж колись виникне бажання перетворити комп’ютер-приставку на комп’ютер-друкарську машину, зустріне вже підготовлене поле.
На жаль, отримані знання не наблизили Павла до розв’язання задачі ні на крок. Тобто зустріч з колишнім однокласником, а тепер отцем Маркіяном була не просто бажаною, але й необхідною.
ІV
Мобільний телефон озвався, як завжди, невчасно. Орест Гайовий ще не встиг відкрити очі, лише потягнувся рукою до столика біля ліжка, але зрозумів, що сон безнадійно перервали за якихось півгодини до сигналу будильника. Рука намацала телефон і механічно натиснула якусь клавішу.
– Якщо це не чарівна незнайомка, то тобі краще не родитися! – пробурмотів він.
– Це не чарівна незнайомка, але твій чарівний шеф! – озвався телефон.
Лише тепер Орест відкрив очі. За вікном уже настав ранок, але покидати ліжко все ж не хотілося. Ураз виникло жагуче бажання поніжитися під теплою ковдрою, хоч Гайовий розумів, що у суботу зранку, за півгодини до того часу, як мав заспівати будильник, просто так шеф не нагадуватиме про себе.
– Шеф, якого милого? – спросоння, ще не усвідомлюючи важливості поточного моменту, запитав Орест.
– Ти поговори мені тут! – удавано строго відповів начальник.