Манускрипт з минулого. Петро Лущик
все, адже навіть ховатимуть її у закритій труні. Якщо вже так приспічило звести рахунки з життям, можна залізти у ванну і перерізати собі вени.
Орест із Сергієм слухали дещо сумбурне пояснення стажера і про себе відзначили, що той правий.
– І крім того, навіщо пертися сюди? – закінчив Соколовський.
– Ось це ти і виясниш, – охолодив його Гайовий.
– Як?
– Насамперед пройдешся квартирами від першого до останнього поверху. Можливо, хтось щось і бачив. Особливо перевір, чи не проживають у них молоді здорові самотні чоловіки.
– Ви гадаєте, що це зробив її коханець? – поцікавився зраділий серйозністю завдання стажер.
– Після цього… Ти сфотографував тіло? Після цього обійдеш всі бутики в центрі міста і поцікавишся, чи не купував хтось у них таку сукню.
– Та таких покупок може бути багато! – засумнівався Веніамін.
– Таких покупок не може бути багато! Це ексклюзив! Обмежена партія і, як правило, кожен бутик має своїх постійних клієнтів, котрі в свою чергу мають дисконтні картки. Усе! Дерзай!
Слова Гайового послужили Соколовському пострілом стартового пістолета. Він миттю сховався за дверима під’їзду.
– Буде толк! – озвався Сергій Котляр.
– Якщо витримає такий темп. Кажеш, лише в понеділок? А раніше не можна?
Котляр похитав головою.
– У мене морг завалений, – виправдовувався він. – І не ти єдиний займаєшся вбивствами. У понеділок – і то тільки тому, що тобі підпирає відпустка. Хоча я навіть без розтину можу з упевненістю сказати: правий твій стажер. Так не зводять рахунки з життям! Принаймні такі дами.
Котляр повернувся, махнув рукою, закликавши двох санітарів із носилками. Орест Гайовий не став спостерігати, що буде далі, а натомість повернувся до поліцейської машини, якою приїхав сюди.
– От що, пінкертони, досить байдикувати! – мовив він. – Пошукайте десь у радіусі двісті метрів звідси покинуту машину.
– Будь-яку? – уточнив сержант, що сидів за кермом.
– Якщо знайдете «жигулі», можете забрати собі цей раритет. Мені потрібна нова модель бажано жіночого смаку. Знайдете – повідомте мені. Я буду у відділку.
Тільки коли поліцейські поїхали, Орест Гайовий зрозумів, що залишився без транспорту і не знає, як добиратиметься на роботу. Справді, не їхати ж звідси у кареті швидкої допомоги з тілом жінки, у якої не залишилося жодної цілої кістки!
Поки він роздумував, до нього підійшла дівчина, у якій Орест угадав журналістку. Лише цього не вистачало сьогоднішнього дня.
– Доброго дня! – привіталася дівчина. – Мене звати Олеся Каштан. Можна взяти у вас інтерв’ю?
Орест зміряв тендітну постать журналістки.
– Усі коментарі щодо цієї справи ви отримаєте від нашої інформаційної служби, – відповів він. – Я не уповноважений коментувати будь-що. На жаль.
– Чому «на жаль»? – схопилася за його останні слова журналістка.
– Тому що, як би мені не хотілося поспілкуватися з вами найдовше, я обмежений