Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?. Петро Кралюк
і про похід на Московію в 1618 р. Після цього походу, стверджує він, як і Антонович, Сагайдачний «отримав титул гетьмана України, ставши управителем тієї частини України, яка визнавала себе козацькою»82. Але якщо для Антоновича таке гетьманування трактувалося як позитив, то Яворницький вважає, що воно мало й негативні сторони. «З того часу, – писав він, – різниця між запорізькими й городовими козаками позначилась іще різкіше, а водночас й історія тих та інших почала різкіше відхилятися в різні боки»83.
Не міг оминути Яворницький і питання участі Сагайдачного в Хотинській битві 1621 р. «На цю вирішальну війну, – зазначав історик, – вийшов сам султан Осман із півмільйонною армією, маючи намір розчавити Польщу й обернути її на турецьку провінцію. Поляки могли протиставити півмільйонній армії лише 57 тисяч чоловік під проводом королевича Владислава й коронного гетьмана Ходкевича. Бачачи страшну загрозу, Владислав, як і під час московського походу, особисто звернувся до Сагайдачного з проханням про допомогу. Але гетьман не відразу виконав прохання королевича, він висунув перед ним такі умови: по-перше, аби польський уряд офіційно визнав владу козацького гетьмана на Україні; по-друге, аби скасував усі обмеження щодо козацтва; по-третє, щоб знищив посаду козацького старшого. Королевич погодився на все це і видав Сагайдачному козацького старшого Бородавку. Після того Сагайдачний зібрав сорокатисячну армію і рушив до Хотина»84.
Тут Яворницький транслює поширену в тогочасній українській історіографії версію, що гетьман Яків Бородавка ніби був «слугою» поляків. Тому його й переслідував Сагайдачний, який відстоював козацькі й загалом українські інтереси.
Говорячи про Хотинську битву, Яворницький дає зрозуміти, що вона була виграна завдяки Сагайдачному й українським козакам. Натомість замість вдячності козаки отримали від поляків обмеження своїх прав, зокрема їм заборонили виходити в Чорне море й воювати там проти турків.
Попри загалом героїзацію Сагайдачного в українській історіографії, провідний український історик кінця ХІХ – початку ХХ ст. Михайло Грушевський (1866— 1834) демонстрував доволі стримане ставлення до цього історичного персонажа. У своїй «Історії України-Руси», а також в «Історії української літератури» він присвячує деяку увагу цьому історичному діячові. При цьому Грушевський як історик-позитивіст використовував документальні свідчення і намагався уникати домислів. Він вказував, що в документах Сагайдачний фігурує не раніше 1616 р. І лише про останні роки його діяльності є свідчення писемних джерел. Історик зазначав: «Але мало про кого з визначніших наших людей сих часів знаємо так небагато про нього»85.
Михайло Грушевський
Грушевський вважав (і не безпідставно), що Сагайдачний репрезентував верхи козацтва – людей «старших» і «статочніших». Йому доводилося протистояти «свавільникам», власне козацьким низам, які позбавляли його гетьманства й ставили на чолі запорожців своїх представників
Там само. – С. 133—134.