Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-Мостович
дерева, про стан лісів, про те, як важко отримати дозвіл на вирубування навіть на власній ділянці, про становище лісового господарства в тутешніх місцях. Він сипав параграфами статутів, цифрами, цінами, поглядаючи час від часу на супутника, фізіономія якого виражала, здавалося, зосередженість і увагу.
Насправді Дизма перелякався. На його свідомість накочувалася щораз більша лавина проблем і справ, про які він не мав жодного уявлення. Він почувався як людина, на яку звалився стіг сіна. Повністю дезорієнтований, він усвідомлював, що йому ніяк не розібратися у всьому цьому власними силами, не опанувати ситуації настільки, щоб не скомпрометувати себе, не зганьбитися і, просто кажучи, – не засипатися.
Коли відвідали дослідну станцію у казенному лісі, лісопильню біля залізниці, меблеву фабрику, майже готову будівлю паперової фабрики і побували на будівництві складів, у голові Дизми панував такий безлад, що він уже думав тільки про втечу. Перед ним громадилася жахлива купа незрозумілих справ, якось таємниче пов’язаних між собою, він знайомився з людьми, які керували цими справами і говорили про них з такою обізнаністю і так коротко, що він не був у змозі вловити в їхніх словах хоч який-небудь сенс.
Втішало Дизму тільки те, що Куницький не бачить його пригніченого стану, приймаючи його за зосереджену людину, яка оглядається на новому місці. Мабуть, Куницького так поглинуло завдання якомога детальніше проінформувати свого нового адміністратора, що він навіть не помітив розгубленості гостя.
Було вже близько третьої, коли вони повернулися додому.
– Як бачите, – сказав Куницький, віддаючи віжки конюхові, – моє Коборово – то чимале господарство. Чимале, і, їй-богу, задумане тямущо, з установкою на добрий постійний дохід. Якщо на практиці іноді щось не виходить, то це через нашу бюрократію та нестійку економічну політику. Але і за таких умов можна багато, дуже багато зробити, а це вже ваше завдання і ваша турбота, дорогий пане Никодиме.
Обідали удвох, тому що обидві пані поїхали на автомобілі за покупками у Гродно. Кухня в Коборові була вишукана і щедра, тож не дивно, що після обіду, коли вони перейшли в кабінет і сіли за чорну каву, Дизмі страшенно захотілося спати.
Зате невгамовний, як ртуть, Куницький не переставав розповідати про коборовське господарство. Він відчиняв шафи, шухляди, виймав якісь зшивачі, папки з рахунками, листами і говорив, говорив безупинно. Никодим вже був близький до відчаю, коли нарешті старий, зібравши у маленьких ручках купу книг і паперів, закінчив:
– Бачу, ви трохи втомилися, та й справді після дороги належить відпочити. Якщо дозволите, я пошлю усі ці матеріали до вас до кімнати, а ви, можливо, увечері їх подивитеся. Добре?
– Добре, з приємністю.
– Чи не подрімати вам зараз, дорогий пане Никодиме, га?
– А знаєте, пане, мабуть, так…
– Приємного сну, приємного сну, я вас проведу. Будьте ласкаві, зверніть увагу на дати в листуванні з Дирекцією казенних лісів. Адже це неподобство