Унія. Володимир Єшкілєв
«Чворакія» просить його та Немирича до розмови. Шляхтичі залишили Креховецького допитувати полонених і піднялися на другий поверх, де жінки накладали на тіло трактирника просотане цілющими відварами полотно.
– Вийдіть, – сказав їм Зорка, коли сенатор з писарем зайшли до покою.
Коли вони залишились утрьох, старий повідомив:
– От, помираю.
– Старі ведмеді збіса живучі, – примружився на свічки Виговський.
– Помираю, ясновельможний пане, – сказав й чи то хрипнув, чи то схлипнув Зорка. – І хочу просити вибачення.
– Нема за що, – запевнив Немирич.
– Не розпізнав розбойців… Вам, ясновельможний пане, за карету відшкодують й сані дадуть. Я їм сказав.
Далі у покої запала тиша. Виговському закортіло учинити молитву, він поглядом пошукав образів, проте не знайшов жодного. Лише килимки на татарський штиб прикрашали тут стіни.
– Маю до вас, ясновельможний, уклінне передсмертне прохання, – Зорка спробував впіймати руку Немирича для поцілунку.
– Кажи, – дозволив сенатор, але руки не дав.
– Відаю, пане, що нині допомогаєте тим, проти кого зведене неправедне звинувачення…
– Через кого провідав? – нахмурився Немирич.
– Через драбів ваших, ясний пане.
– Балакучі в мене драби, – кивнув сенатор. – І що з того?
– Прошу заступництва вашої милості за свого онука, за Самуїла.
– Проси.
– Він, ясний пане, тут нині перебуває. Він хрещений, три роки вчився в Замойській академії, але втік від тамтешнього насильства. Він вам вірно прислужить, якщо візьмете до Корсуня.
– Чим прислужить?
– Він на писаря вивчився і знає службу синкельну.
– Я не біскуп, синкелів51 не тримаю.
– Я сам його іспитую, – втрутився Виговський. – Якщо тямущий, візьму у писарчуки.
– Дякую вам, неошацованний52 пане, – Зорка спробував підвестися, але скривився від болю. – Втішили ви мене перед смертю, славитиму перед Богом справедливість вашу. А це от сукурс, – він дотягнувся до шабатурки, що стояла на столику біля ліжка, відкрив її. – Тут дві сотні битих талярів, прошу пана ротмістра.
– А від кого він втік? – поточнив Немирич.
– Від людей сварливих і розпусних, що під мантіями криють гріхи великі свої.
– Чогось накоїв?
– Нічого стидного перед Богом, прошу ясновельможного. Нікого не вбив, не скалічив, не обікрав, але не-самовільно виявив гріхи вельможних. Можете повірити, перед смертю брехати не буду. Якщо є потреба, присягну реліквіями…
Розмова втомила пораненого. Він захрипів, закашлявся, крізь полотно проступила кров.
Виговський забрав таляри, відчинив двері, покликав жінок. Вже виходячи, почув, як Зорка наказує щось жінкам, згадуючи ім’я «Самуїл». Шляхтичі спустилися в двір, де Креховецький якраз почав допит поранених розбійників. Драби припікли