Олмейрова примха. Джозеф Конрад
наблизився до дочки й спинився, спершись обома руками на бильця веранди й похмуро дивлячись униз на купу сміття й порозбиваних пляшок.
– Що то був за гармидер? – роздратовано пробурчав він не обертаючись. – Як вам з матір’ю не соромно? Чого вона хотіла? І навіщо ти вийшла?
– Мати не хотіла, щоб я виходила, – відповіла Ніна. – Вона дуже розгнівалася. Каже, що чоловік, який допіру пішов, – раджа. І тепер, я вважаю, вона мала рацію.
– Ви обидві несповна разуму, – буркнув Олмейр. – Що вам до цього чоловіка? Він хоче збирати трепангів та пташині гнізда на острові, оцей ваш раджа. Прийде ще і взавтра. Я хотів би, щоб ви з матір’ю тримались десь поза домом і дали мені можливість спокійно провадити свої справи.
Дейн Марула прийшов другого дня й держав довгу розмову з Олмейром. З цього часу поміж них почалася приязнь, на яку спочатку населення Самбіру звернуло велику увагу, а потім звикли, часто бачачи, що в садибі Олмейровій палає сила багать, біля яких люди Марули гріються холодними ночами під час північно-східних мусонів, тоді як господар їхній веде довгі наради з туаном Путай, як вони називали Ол-мейра. Новий купець викликав величезну цікавість у Самбірі. Чи бачив він султана? Що йому султан сказав? Чи давав він які подарунки? Що він купуватиме? Що продаватиме? Такі питання палко обговорювали мешканці бамбукових халуп понад річкою. Навіть у солідніших будівлях, як оселя Абдули, що правила за резиденцію головним купцям – арабам, китайцям і бугісам, панував піднесений настрій, який тривав багато часу. З властивою їм підозрілістю вони не йняли віри тим звичайним поясненням, які завжди готовий був дати сам молодий купець. Хоч усе видавалося дуже ймовірним. Він казав, що продає рис. Гутаперчі або воску купувати не хотів, бо мав намір доручити численному своєму екіпажеві збирати трепангів на коралових рифах поза гирлом річки, а також і пошукати пташиних гнізд на острові. Оцей крам він залюбки купить, якщо хто має його на продаж. Казав, що він з Балі, брамін, і це останнє доводив тим, що завжди відмовлявся від їжі, частенько одвідуючи Лакамбову та Олмейрову оселі. До Лакамби ходив переважно ввечері, маючи довгі наради. Балабатчі, що завжди був третьою особою в цих нарадах владаря з купцем, умів одвадити всіх цікавих, що хотіли довідатися про зміст цих частих довгих нарад. Коли поважний Абдула з лінькуватою цікавістю питав його, він, уставившись у просторінь єдиним своїм оком, надавав собі придуркуватого виразу.
– Я лише раб своєму господареві, – бурмотів він, ніби вагаючись, а тоді, немов раптом зважившись на безоглядну щирість, повідав Абдулі про якусь торговельну справу з рисом, повторюючи слова: «Сто великих чувалів купив султан, аж сто, туане», – таємничо-урочистим голосом. Абдула, твердо переконаний, що відбулися далеко крупніші операції, приймав, проте, ці інформації з усіма ознаками чемного здивування. Тоді обидва розходились, араб – кленучи в душі хитрого собаку Балабатчі, а сам Балабатчі простував далі запорошеною стежкою, похитуючись і задравши