Олмейрова примха. Джозеф Конрад
зауважила присутність дочки й припинила своє бубоніння, з розгону зачинивши скриню. Тоді, не розгинаючись, глянула вгору на дочку, що стояла з невиразною посмішкою на замріянім обличчі.
– Ти бачила? Бачила? – верескливо гукнула вона. – Це все моє – за тебе. Але цього не досить! Він дасть більше, раніш ніж забере тебе на південний острів, де його батько королем. Ти чуєш мене? Ти варта більшого, внучка раджів! Більшого! Більшого!
З веранди долинув сонний голос Олмейрів, наказуючи мовчати. Місіс Олмейр, погасивши каганець, лягла в кутку кімнати. Ніна лежала горілиць на купі м’яких мат, закинувши за голову руки й дивлячися в дірку – вікно у стіні, на зорі, що мерехтіли в чорному небі. Вона чекала на той час, коли вирушить на призначене побачення. З почуттям тихого щастя думала про зустріч у величезному лісі, далеко від усіх людських очей і голосів. Її душа дикунки, охоплена знову примітивними пучуттями, а геній цивілізації під керівництвом місіс Вінк ніколи не міг їх цілком знищити, відчувала й гордість, і легеньке занепокоєння з тої високої ціни, що призначила за неї практична її матір, але, згадавши палкі погляди й слова Дейнові, заспокоїлась і заплющила очі, здригаючись од приємного передбачення майбутньої зустрічі.
Буває часом становище, коли варвари й так звані цивілізовані люди мають однакові почуття. Можна припустити, що Дейн Марула не дуже захоплювався майбутньою своєю тещею, не дуже високої був думки і про апетит цієї шановної особи до блискучих доларів. Але цього туманного ранку, коли Балабатчі, відкинувши набік усі державні турботи, поїхав оглянути свої рибальські снасті в струмку Буланджі, Марула, не маючи жодних сумнівів і не почуваючи нічого, опріч нетерплячки та жаги, веслував до східного берега острова, що його оточував саме цей струмок. Заховавши човен у кущах, він мерщій пройшов острівець, нетерпляче продираючись крізь густий чагарник, що перетинав йому шлях. Із обережності він не під’їздив човном до самого місця зустрічі, як робила це Ніна, а лишав його в головному рукаві, тоді як сам простував пішки на той бік острова. Теплий густий туман щільно огорнув його, але він устиг побачити мерехтливий вогник ліворуч із оселі Буланджі і скерував відповідно свій шлях. Далі вже нічого не бачив у вогкому запиналі туману, що все густішав, і лише інстинктивно не збився зі стежки, що вивела його саме на те місце по той бік острівця, куди він хотів трапити. Вода прибила сюди величезну колоду, під прямим кутом до острова, й утворилося щось, немов невелика гатка, об яку, шумуючи й дзюркочучи, розбивалась прудка течія. Він ступнув швидким упевненим кроком на колоду й за два стрибки опинився з другого її краю, де біля ніг його пінячись вирувала вода.
Стоячи тут, самотній, відокремлений од усього світу, тоді як небо, землю і навіть річку, що шумувала біля нього, проковтнув густий ранішній туман, Дейн прошепотів ім’я Ніни в невидиму просторінь, певний, що вона його вчує, інстинктивно почуваючи, що кохана дівчина близько, що вона так само