Українська модерна проза. Антология
дивлячись помутнілим поглядом у просторінь, не бачачи, що її приятель швидко йшов услід за потягом, що одходив од станції, йшов і махав безперестанку капелюхом у високо підведеній руці.
КРАСА
Сонце вже на заході… Воно кинуло своє червоне полум’я на прощання, і всі шибки по дорозі засвітились та запалали: вони мигтіли, переливались червоним золотом, грали, тріпотіли, як метелики живі, і бачилось не одно, а десятки, сотні, тисячі сонців, скрізь, де було шкло, що його одбивало: спершу у високих палацах вгорі, де здорові, стрілкуваті вікна були затягнені шовком та оксамитом; опісля по морю, як сонце котилося низом, аж до замазаних, дрібних, заґратованих шибок у льохах, де голота живе… І що то за краса, безмежна, а даремна! Не шкода золота, не шкода сяєва, не шкода краси!.. Нащо? Для чого? А так… Ні нащо!..
…Пооблипало білим усе: і дахи залізні, й тонкі і узорні ґрати, та не минуло ні одного залімчика, ні виступця – нічого!.. А дерева, а кущі!.. Кожная гілочка, кожна частиночка – біла, вовниста од шерхеню… І, здавалось, що ті дерева та кущі наближаються, облямовані памороззю розкішною, що туляться одно до одного… Долі постелені ковдри білесенькі, непоплямлені ні єдиною плямкою… І ставало миліше від них, ставало тепліше, бо холод вже був за тепло! – Тиха краса, чиста краса!..
…На улицях города – скрізь слизька, погана, що хапається ніг, грязюка… Немило ходить по ній: панни з огидою, злегенька переступають, високо підобгавши спідниці… Простий люд іде навпростець – місить грязюку та з жалем дивиться на чоботи, як нові, або як з діркою, що набираються бруду… Аж ось майнуло сонце золотими крилами… довгий промінь його упав на болото, і воно стало срібне, і стало воно золоте, і заблищало нестерпуче гарним блиском, а кожна, сама дрібна калюжка, одбила в собі усе: і людей, і доми, і дерева навкруги, і далеке, високе, просторе, блакитне, жаданеє небо… І ніхто, ніхто не примітив тієї краси… Нащо ж вона? Для чого? Так… це щирість природи – хоч би й не хотіла, та творить красу скрізь і повік…
…Малює, малює безупину тонким білим олівцем – тут і ліси чарівні, де квітки без коріння ростуть та цвітуть… Корабель із силою тонких, як голки, щоглів… Зірки… Коронки… Знов зірки… Усе – од морозу, морозна краса… Хто ж думав, що вийде із того краса? Ніхто і ніколи, а вийшла… Сипляться, туляться один на один, і мигтять, і ряхтять – скрізь діаманти!.. Краса та однакова і для багатих, і для убогих…
…Пожежа… Полум’я лиже там, що тільки не єсть дерев’яне. Змахи його, довгі та гострі, наче підмивають ізнизу, з боків, спереду, ззаду, і знов перекидаються через верх, як стрічки гарячі, граються тисячами способів… од середнього, широкого полум’я одколюються, одщіплюються тоненькі струмочки, буйніють, як волосся на голові, підкидаються вгору, спускаються долі, все обсновують, як павутинням, затягають рами од вікон, наче живими, тремтячими червоними фіранками… Вгорі на високому, потемнілому небі рожеві, прегарні вінці, що здалека видно… Сувора та гнівна краса! Скільки страждання, скільки нещастя! Дарма! Краса до краси!..
Далекі зірки, що золотом сяють предвічним, що нижуться, як дорогеє намисто, щоночі,