Українська модерна проза. Антология
на одну, тільки одну хвилину. Нарешті, дійсно, трохи задрімала, а він усе тихо цілував її руки…
Ледве переставляючи ноги, зійшла вона на другий поверх готелю; ледве діждала, поки номерний послав постелю, вийшов… Але тоді раптом несподівано настала з нею метаморфоза: вихор захоплюючої пристрасті не лишив і сліду недавньої утоми. Досі весь час пасивна, вона почула в собі незвичайну енергію і силу. Дике шаленство блиснуло в досі темних очах. Вона почала не скидати, а зривати з себе одежу, зірвала все, навіть білизну. Незнайомець ледве поспівав за нею. Пропасниця жаги била тіло і душу дівчини, й, наче заплющивши очі в безодню, вона пірнула в безодню дикої пристрасті і скажених обіймів. Душа і тіло спалахнули зо всіх боків…
Дві години бушував вихор дикої оргії. Потроху пасивність почала опановувати ним. А її вогонь не вгасав: ніжно цілувала вона йому очі, лоб, щоки, свою жагу силкувалась перелити в нього… Тихесенько торкалась губами до тих куточків його вуст і знов в ньому займався вогонь. Дике шаленство сповняло тоді всю її істоту, лилось через край непереможним, словом, чоловічим невимовним раюванням… Нарешті стомлений оргією, він заснув вже тоді, коли ранок віддавна дивився у вікна.
Тоді вона тихо встала і, поспішаючи не менше, мабуть, того, як тоді, коли роздягалась, зібрала всі свої речі й одяглась. Найшла клаптик паперу й олівець і написала: «Прощай на віки вічні. Не шукай мене ніколи. Спасибі»… І хтіла йти. Але оглянулась, підійшла до ліжка, хвилину придивилась до його гарного стомленого обличчя, потім тихо схилилась і без усякої жаги, ніжно поцілувала в уста. Чудний усміх злегка торкнув пухкі, ніжні губи і поповз в м’яку русяву бороду…
Вона вийшла. Був чудовий весняний ранок; сонце тільки-тільки сходило, усміхаючись тому святу землі, що одбулося зо всією розкішшю… Пташиний хор дзвенів славу сонцю і життю… Біля готелю дрімав один звощик. Дівчина розбудила його й звеліла везти себе до вокзалу. Весь час в її серці теж дзвеніла слава сонцю і життю… До поїзда на південь лишалось з півгодини. Дівчина пройшла до телеграфу і дала депешу нареченому – одно слово – «їду», – потім умилась в уборній, усміхнулась сама собі, побачивши своє стомлене, але щасливе лице в дзеркалі, випила склянку кави, а тим часом прийшов поїзд. А як тільки увійшла в купе і лягла на канапу, сон не примушував себе ждати. Заснула, мов пірнула в темну безодню. А во сні чомусь посміхалась…
Минув день, минула й ніч, знов піднялось над землею сонце, усміхаючись чистоті й буйній радості свята відродження життя. Поїзд підходив до маленької станції серед зеленого степу. Біля станції дівчина угледіла старосвітський екіпаж, запряжений чотирма кіньми. На початку перона стояв зовсім ще молодий парубок з букетом білих троянд у руці і пильно дивився на вікна поїзда. Поїзд пробіг повз його, а вагон, в котрому їхала дівчина, здержував хід на другому кінці перону. Ще не зовсім спинився поїзд, як дівчина вискочила на перон. Наречений помітив її і, простягаючи букет білих троянд, йшов до неї.