Князь Ігор. Володимир Малик
слава в Києві…
Князь аж наперед подався. Він любив пісні, сам співав. Та почути від хлопчини саме цю, свою улюблену пісню, яку склав колись славетний Ян Вишатич!..
Такого не сподівався…
Пісня розповідала про похід русичів на половців, про переможну битву в далекому полі за Сулою, про повернення переможців до Києва. А їм назустріч виходили люди, вітали, плакали з радощів, дякуючи, що захистили від бузувірів, які вогнем плюндрували Руську землю. А над Києвом дзвонили в усі дзвони, і їхні чисті звуки пливли і пливли в голубому небі, прославляючи князя і його дружину…
Коли пісня затихла і Славута, опустивши руки, потупив очі, князь підійшов, погладив малого по голові і спитав:
– Чи ти знаєш, чию пісню співав?
– Дідусь казав – Янову… А хіба ні?
– Янову, синку, Янову… А Ян, що би ти знав, був співцем мого прадіда Ярослава, діда Святослава та батька Олега… Який це співець, кажуть, був, щоб ти знав!
– Я хотів би бути таким, – сказав Славута.
– Ти! – князь задумався, а потім повернувся до княгині: – А що, княгине, візьмемо цього отрока нашому Святославові до пари, для заохочення? Хай разом живуть, разом навчаються… А там видно буде, що з того вийде. Гадаю, Святославові потрібен такий товариш… А якщо не товариш, то хоча б хлопчик на послугах… Га?
Поки княгиня думала, Святослав радісно загукав:
– Візьмемо його, татусю, візьмемо! Він навчить мене грати на сопілці та на гуслях, а я його – стріляти з лука! Так гарно нам буде вдвох!
Князь засміявся.
– Так тому й бути!
Ось з того дня Славута й не розлучається зі Святославом. Усе, чому вчені монахи та смислені воїни вчили княжича, засвоював разом з ним і малий Славута: і читати, і писати, і на коні їздити, і мечем та луком володіти, і в походи ходити. І так подружилися хлопці, ніби були один одному рівня, ніби один не був княжичем, а другий – смердом. Така щира дружба між ними триває і до сьогоднішнього дня. – Кузьмище стишив голос і потягнувся до кухля. – Оце вам билиця, оце вам і казка, а мені ківш пива та тарані в’язка!
Ждан витягнув шию, глянув через голови на старого співця, що сидів побіля князів. Він був прекрасний: обличчя одухотворене, очі сяють, як зорі, з високого чола спадають пасма густого сивого волосся, пальці літають по струнах, і попід стелею пливе нова – котра за цей вечір! – пісня:
Ой літа молоді,
білі лебеді,
хоч помайте крильми
з-за гори мені…
Розділ третій
Рано-вранці з Києва виїхали гінці до Переяслава, Чернігова, Смоленська, Новгорода-Сіверського, Трубецька та Рильська. Святослав і Рюрик скликàли князів до походу на половців. У Новгород-Сіверський вирушили Кузьмище і Ждан.
Мчали вони без відпочинку, і на п’ятий день, об обідній порі, добралися до Новгорода-Сіверського.
З високої гори, де розкинувся посад, фортецю було видно як на долоні, бо лежала вона в улоговині, між Десною і широким яром, на самою природою укріпленому шпилі, і займала весь той просторий шпиль, забудований князівськими