Максим Рильський. Отсутствует
Мадонни, римські імператори, Діани, Діониси, боги й богині, стародавні парки з німфами й сатирами, алеї, де колись гуляли при місяці прекрасні панни і мріяли, як і Рильський, про лицарів і герцогів з чорними кучерями. Ввижається йому бучне заливання феодального панства, або турніри середневічних лицарів. От межі його поетичної індівідуальности.
«Трістан коня сідлає
І їде в дальну путь
………………
Ізольда білорука.
Ридає за вікном».
(Cт. 34).
Од «нудної» революційної дійсности, неприйнятої поетом, чужої й ворожої йому, поет повертається в світ звичних йому образів і настроїв, його найбільше вабить романтика середневічча, романтика феодальної доби (тут пропущений розділовий знак) згадає він, приміром, часи Шекспіра – англійського феодалізму, – і вже сниться Рильському:
«Блукав я сам у браконьєрськім строї,
В гаях зелених Англії старої,
А вколо, в затуманеній далі
Приходили і блазні й королі».
(«Шекспір», ст. 53).
Від «старої Англії» подасться поет до митичної Греції, – така знайома йому, добре уторована панськими поетами, стежка:
«Не плети для мене
Золотого невода,
Ти, що уродилась
Із морської піни.
Не буди, богине,
Ти ночами темними
У душній постелі
Серця молодого».
(«Сафо до Афродіти», ст. 47).
Або запалиться поет любовним екстазом. Зараз же є готовий зразок – трубадуровські (также доба феодалізму) пісні прекрасним дамам.
З манерою справжнього трубадура, озброєний мандоліною чи лютнею (не знаю, на чому грали трубадури), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятає Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить:
«Пані! В гаях поспівають каштани,
Бродить кабан у пожовклих кущах
…………………………….
Пси мої чують ревіння ведмедя,
Рвуться і плачуть. Залився мій ріг
«Прощайте, міледі!»
У відповідь: Сміх».
(«Стародавній роман», ст. 28).
Від «стародавнього роману» звернеться поет до своєї музи, і в молитовному благанню жерця, просить її не «зрадити його», бо, мовляв, він і так вже «випив кубок лиха до дна».
Перед Рильським переходить вся краса минулої феодальної пори, її культура, її міти й легенди, її шляхетність, музика й танці панських палаців, турніри лицарів за серце дами. Все це обвіяно у Рильського солодким смутком, терпкою тугою. В колі цих образів живе постійно Рильський. Минулий світ – йому рідний, його світ. Псіхологично, а значить, і класово – феодалізм його стіхія. За межі цього кругу Рильський не хоче й не може вийти. Над ветхим порохом «білоодежних Дездемон», над руїнами панської величі – «горько плачет» Рильський, виспівуючи на всі лади, і навіть з великим темпераментом, феодальне гнойовище.
Революції Рильський не прийняв. Клас робітників приніс