Максим Рильський. Отсутствует
похмуро-рідних прерій;
Ви – еллін, схимник і Гоген!
Навколо хащі й печеніги,
А в кельї – тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги
І Ви алхімік мудрих слів.
Але минуло кілька років – і Маланюк змінив своє ставлення до «схимника і Гогена» та його життя в «кельї»: у «Посланії» зазвучав осуд поетового «схимництва»!
«Посланіє» було реплікою в дискусії на тему «Україна чи Малоросія?», тон у якій задавав Микола Хвильовий. Маланюкові рефлексії над поезією Рильського потрапили в широкий контекст його геополітичних візій про Європу й Україну, про «Християнський Ренесанс» і про причини національної поразки.
Створюючи ефект контрапункту, Маланюк «зіштовхнув» дві цитати, відшукані ним у «Синій далечіні» («А я б хотів у тиші над вудками / Своє життя непроданим донести») – і в збірці 1926 р. «Тринадцята весна» («Одбирає людина в людини Життя… / Так і треба, так треба, країно, / Україно моя!»). Ці рядки Рильського стали двома епіграфами на початку «Посланія». Маланюк вважав, що в них відбилися дві різні життєві філософії: у першому випадку – мрії про втечу від дійсності й пошук насолод, у другому – сувора воїнська мужність людини, котра переймається долею України. Мовляв, «правдивий син Сковороди», який мріяв про вудки, тишу й «непродане життя» у згоді з чистою, як кришталь, совістю, тепер-таки «збагнув криваву мудрість світа, / солону істину буття». Адже на те була причина: яросний вітер історії, який розтрощив «келії» і порвав не тільки вудки, а й книги…
Докір за рибальські втіхи під час тяжких національних випробувань продиктовано почуттям болю за поета, каже автор «Посланія». «Еллада скитськая в крові»; «власний Рим» так і не відбувся, – тож хіба годиться, затамувавши жах, ховатися у лозняках?!
До Рильського Маланюк повернеться і в епілозі до «Посланія» – тепер уже в контексті своїх пророкувань щодо «Християнського Ренесансу», а також інвектив, суттю яких є болісна національна самокритика («Прогаяли великі дні / Скалічені й маленькі люди…»). Ведучи мовчазну розмову з Рильським, він і собі дорікнув:
Чи ж не трагічно, що коли
Вітри історії гули
Над скитським степовим простором,
Ми не гукали «диким хором»,
Бо нас тоді так вабив Блок…
Колишня зосередженість на «естетських» утіхах для Євгена Маланюка 1926 р. – гріх: він став прихильником войовничо-будівничої поезії. Тож і його ставлення до поезії і самої постаті Максима Рильського двоїсте: почасти осудливе, почасти виправдальне: «Це не Ви / Труїли ту сліпу і хвору / Потвору припонтійських піль. / Ви – лиш рефлекс відвічних хвиль, / Ви – лиш інерція Еллади, / Еллади скитської…» Маланюків гнів адресований передусім тій-таки «потворі припонтійських піль», себто покірній, слабосилій Малоросії, яка й дітей своїх покоління за поколінням зрощувала занадто «мрійливими», слухняними, байдужими до власної долі: «Ви син самої серцевини / Слабої нації, якій / Понад майбутнє України / Дорожче теплий супокій – / Їй барва крові серце крає…»
Чи знав Максим Рильський про адресоване йому (і не тільки йому) «Посланіє»? Судячи з