Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги. Галина Горицька
href="#n24" type="note">[24]. А звідти до Німеччини. – Миха махнув рукою, – близько, дуже близько, мій товаришу… І тільки якщо у тебе сифіліс, короста, або ти харкаєш кров’ю – тоді не їдеш. Подихай тут. Дивиться на мене той Гроппе. А потім каже: «Люблю сміливих» і ламаною російською додає: «Смєлост гарада бєрьот». Так, здається, у вас кажуть переможці?» Сміється, а тут виходять німець та українець. Я думав – все, гаплик. А потім подивився на його помічника, того, що українець, він залишився оформляти мене, і благаю: «Змилостився, братчику. Я ж – свій. Усі мої зараз воюють з радянськими солдатами по лісах Волині…» І заспівав, їй-богу, затягнув так щиро:
Ой, що ж то за шум учинився, гей,
Що Комар до повстанців зголосився!
Зголосився Комар до повстанців, гей,
Щоб кусати москалів-голодранців.
Щоб кусати москалів, ще й німоту, гей,
Щоб прогнати з України ту голоту…
Той зиркнув на мене і мовить: «По лісах, кажеш? Ану як назвеш мені українського командира нещодавно сформованого «Нахтігаль» – відпущу»[25]. А я йому не тільки прізвище назвав, а й кілька його позивних!
Тоді той мовчки щось чиркнув в документах. «Іди, – каже. – Ось тобі аусвайс на підставі розпорядження доктора Гроппе і медкомісії. Щоб я тебе більше тут не бачив».
І я побіг додому, ти чуєш? Ніг під собою не бачив! Прибіг і кажу мамі: «Ти не повіриш, звідки я сьогодні виборсався!» А потім сів на підлогу та й плачу: згадав, що неньки вже немає. До кого мовив? Мо’ до духа святого? Не знаю…
Миха замовк і невдовзі поглянув на Льоню. Той сидів на поваленому дереві і дивився на Дніпро, схрестивши руки на грудях. Теж мовчав. Вигляд у нього був невеселий, і Миха подумав, що таки не лише йому дісталося непереливки в казані війни.
– Ну, – кивнув Миха, – а ти?
– Я ж кажу – декілька днів на фронті. І все. Моє життя скінчилось… – не дивлячись на товариша, буркнув моряк. – Після шпиталю в штабі працював…
– Людське життя – це драма. Бо ми завжди помираємо, – продекламував Миха.
– Занадто по-філософськи як для блатного, – хмикнув Льоня.
– То мама казала. Перед смертю. Ніби втішала… Або готувала мене до свого відходу.
Льоня ніяково зиркнув на Миху і хотів було щось додати, але не встиг.
– На, тримай, і для тебе у мене залишилось дві хлібини, – промовив до товариша Миха.
Льоня знітився:
– Та не тре’… Я десь знайду…
– Ти-то знайдеш. Я не сумніваюся. Але для початку тобі треба документи всі зібрати і тицяти-ницяти по різних комітетах, інстанціях. А ота жидівка, ой, пробач, тьотя Зіна, голодна, либонь. Це не тобі. Це їй. – Миха тицьнув дебелим пальцем на хлібину, що вже лежала перед капітан-лейтенантом.
– А де ти стільки хліба дістав?..
Схоже, Миха вже прийшов до тями і повернув собі колишню задеркуватість та запал.
– Ет… ну, ти й дурний, кореш! Хлібокомбінат із босотою навідали.
Потім, не чекаючи подальших
Йдеться про Романа Шухевича («Дзвін», «Чернець», «Тарас Чупринка») – члена галицького крайового проводу ОУН. Він був командиром українського військового підрозділу в складі іноземних легіонів вермахту (1941–1942 рр.).