Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги. Галина Горицька
що мусить зупинити його, так само, як і у відвертій розмові із Зіною Яківною. Адже був день. Звичайнісінький київський день. Але навіть у піску були «вуха». А всі знайомі йому близькі люди, немов змовившись, не бажали мовчати. Капітан-лейтенант подивився туди, де була дорога, там, голосно пирхаючи, їздили машини.
– Ти не повинен цього говорити. Ніколи. Зрозумів? Бо я цього не терпітиму. Закон моря.
М’яко, але вагомо поклав долоню на плече Михайлові. Той трохи похитнувся під його рукою:
– А ти хоч знаєш, як жилося нам при німцях? Ось ти розповідаєш мені тут про своє, про те, що хотів там за когось померти, та лише втратив ногу. Це так жалюгідно, вибач мені на слові. Просто жалюгідно… Геройство оце твоє, – Леонід хотів було встати, але Миха твердим жестом знов всадовив його на пеньок. Вони обидвоє вже хильнули зайвого і хилиталися. – Нас твоя Червона армія залишила напризволяще. Ти гадаєш, лише тобі дісталося? А ми тут їли листя з кульбаб із сіллю і технічним мастилом. А спочатку поїли всі калачики, котрі росли в дворі під водокачкою. Варвара Олександрівна відтягувала нас від них, коли ми їх зрізали під самісінький корінець, адже то вона їх саджала. А згодом вона сконала від голоду. І вже не обурювалась, коли ми поспилювали всі дерева у дворі. А я носив мамине золото за безцінь у комісійний магазин, аби купити їй ерзац-хліба. Носив шмаття до села і вимінював на харч. А потім уже не було що міняти, а мати вже не вставала…
Цей діалог міг закінчитися сваркою або й навіть скупими (чого гріха таїти?) п’яними сльозами. Однак раптом щось недалеко вибухнуло, у такий спосіб увірвавши розмову чоловіків.
Шубовснуло, неначе морська міна. Леонід автоматично зігнувся в три погибелі і навіщось прикрив голову руками. Враз протверезішав. Отямився за хвилину і почалапав за Михою, бо той вже біг на звук вибуху.
Над самим урвищем, де з води виглядала підпора від мосту, скупчилася пацанва. Друзі підійшли ближче, і стало зрозуміло: розірвалася міна. Хлопчаки почули недоладне шаркання ноги інваліда і обернулись. Побачивши двох дорослих чоловіків, хтось із шпани гукнув: «Дядечки, не говоріть нікому!» – і всі кинулися навсібіч.
– Що робитимемо, Михо?
– Те, що вони й сказали. Не говоритимемо нічого.
– Але ж так не можна! – запротестував Леонід.
– Можна, камраде, можна. Ти скоро взнаєш багато такого, що нині можна. – Миха вже опанував себе і хитро всміхався.
Якийсь хлопчина стояв по пояс у воді.
– Ну, а ти чого не втікаєш? – запитав Миха.
– А мені нема куди, та й я нічого не боюсь, – гордо випростався хлопець. – То я міну знайшов під отим мостом, Русанівським. Один прольот не вибухнув, і німці повитягали звідти міни з толом. Я й украв кілька. Бо їсти хтілося…
– І що ви з нею робили? А якби вона вибухнула? – поцікавився Леонід.
– Ет, пусте! Один хлопець тримає міцно між колінами, а інший голкою сковирює слюду. Усього й ділов! – сплюнув хлопчина. – А тоді тільки скрутити детонатор, і діставай тол. Зараз, знаєте, скільки би риби догори животами