Шльондра. Марта Брижак
її бракує, – буркнув хтось із музикантів. – Але ми більше не хочемо про неї згадувати.
– То це комусь із вас вона телефонувала перед смертю? – нахабно запитала я.
Вони зашуміли, їхньому обуренню не було меж.
– Та ти що? Нє, у нас алібі. Ми всі були тоді на озері.
– Чого ти доколупуєшся? – спитала Маріанна, наблизившись до мене впритул і ворушачи губами так, мовби збиралася відкусити мені носа. – Поцікався в Слоника про її щоденник.
– Вона вела щоденник?
– Мало того. Перед смертю вона кожному з нас надіслала по сторінці.
– І що там було?
– А ні фіга не було, – знову хтось із музикантів. – Якась маячня. Повна фігня.
– Рідкісний маразм, – додав другий.
– І що ви з тими сторінками зробили?
– Ми зійшлися сюди одного вечора, запалили їх і пустили за вітром. Можливо, до цього часу їхній попіл долетів і туди, де вона зараз перебуває.
І знову сміх. Деренчливий і п’яний. Я мовчки покинула їх. Більше я з Маріанною не бачилася. Потім сталося так, що вона переспала з якимось хлопчиком на дискотеці, і, ясне діло, завагітніла. Вона телефонувала мені й розповіла цю прикру історію, можливо, шукаючи співчуття, а після того наші зв’язки обірвалися. Я не знаю, що з нею сталося далі, і куди вона зникла, але на вулиці, серед аскерів, я її вже не бачила, підійти, спитатись у тієї компанії було ніяково, а на дзвінки вона не відповідала.
6
Мене оточував довжелезний коридор, вимощений дрібненькою плиткою. Я була чоловіком. Низького зросту, вбраним у чорне, і без жодної волосинки на тілі, навіть на голові. Задерши голову догори, я побачила, що там є багато поверхів і прозора стеля. Для когось вона – підлога. Наді мною снують туди-сюди якісь люди. А я йду вперед. Цей коридор має багато дверей, і все виключно білого кольору. Підлога також прозора. Піді мною ходять люди. Для когось вона – стеля. Я мушу йти вперед, і не можу керувати ситуацією. Не можу зупинитися, не можу повернутися назад, не можу глянути навіть, що там, позаду мене, бачу лише верх прозорої стелі й низ прозорої підлоги. І люди, згори та знизу. А ще якась сила, яка веде мене вперед. І я йду, бо мушу, бо зупинитися не можу, навіть на кілька секунд, я не відчуваю втоми чи болю в ногах, просто бачу перед собою цей довгий коридор, в якому, здавалося б, немає кінця. Але цей чоловік, тобто я, йде далі. Ми обоє не знаємо сенсу нашої подорожі. Ні моя сутність, ні його оболонка. Але оця незвіданість довгого коридору все ж таки мусила мати якусь мету, і виникло якесь біле світло. Тепер бодай з’явилася мета йти на світло. Час здався вічністю, так само як думки, так само як кроки й подихи. Я не знаю, який шлях уже пройдено, але біле видиво стало ще ближче. Чоловіка в чорному, тобто його тіло, і також мою сутність охопив білий туман. Далі дорога була якась нерозбірлива, не видно, що вгорі, не видно, що внизу. Що не кажи, а люди, які пересувалися згори та знизу, надавали нам впевненості. Втратилася координація рухів. Страшно ж. Далі чоловік ішов, не відчуваючи під собою ніг. Кожен крок здавався ступанням по ваті, чи ще по чомусь